З мамою Артем був на зв’язку щодня. Хіба що виконував завдання – тоді рідна з тривогою та нетерпінням чекала від нього звісточки. Але того зимового тижня вона так і не почула знайомого голосу: «Алло, мам, все в порядку»…
Олександра Григорівна Задніпряна зі своїм чоловіком Валерієм Олександровичем все життя прожили в Нововоронцовці, що на Херсонщині. Народили і виховали сина і донечку. Марина була старшою за Артема на п’ять років.
«Я більше тридцяти років пропрацювала на місцевому побуткомбінаті швачкою, – почала свою історію жінка. – Коли діти виросли та поїхали з рідної хати, ми з чоловіком залишилися удвох. Обробляли трохи землі біля хати, мали невеличке господарство…»
Артема не взяли на строкову службу через стан здоров’я. Він одружився рано, у 20 років. Переїхав жити до Нікополя, де дружина закінчувала навчання у місцевому медичному училищі. Працював на консервному заводі. Після народження в сім’ї сина та донечки бабусі по черзі їздили бавити дітей, бо батьки працювали. Артем понад шість років був далекобійником у Польщі. На початку 2022 року повернувся, щоб провідати родину та зробити чергове щеплення. Його записали на 27 лютого…
«Коли почалася велика війна, син вже нікуди не поїхав, влаштувався водієм на птахофабрику в Нікополі, – каже мама. – А 1 квітня ми з чоловіком переїхали до них, бо дуже хворіли. Та й страшно було жити під обстрілами. Через два місяці дружину з дітьми відправив до Польщі. Артем дуже любив своїх дітей, дружину, хвилювався за них, за нас із татом. Намагався всіх оберігати та захищати. Тож згодом доєднався до ЗСУ».
У серпні 2022 року раптово помер Валерій Олександрович. Поховати його в рідному селі не змогли через сильні обстріли. Тіло довелося кремувати аж в Одесі. Олександра Григорівна цілий рік тримала урну з прахом чоловіка у своїй спальні, доки разом з батюшкою таки не наважилися потрапити на кладовище. Там, під свист снарядів, час від часу присідаючи від вибухів, таки упокоїли його прах на рідній землі.
Нововоронцовка не була окупована рашистами наприкінці лютого 2022 року. Вона була в сірій зоні до 25 березня того ж року, коли в неї ввійшли підрозділи ЗСУ і тримали оборону на її території. Проте ворог обстрілював її нещадно. Попри це, рівно через рік після того, як покинула свій дім, Олександра Григорівна повернулася додому.
І після смерті людям немає спокою на місцевому кладовищі в Нововоронцовці, на яке і досі прилітають ворожі снаряди та бомби.
«Артем телефонував мені щодня, – згадує жінка. – Заспокоював, казав, що все буде добре. Місяць пролежав у шпиталі, бо переніс операцію. А потім знову повернувся на фронт. Воював на Донеччині, на Покровському напрямку. Коли йшов на завдання, попереджав. Згодом неодмінно відписував: «Мамо, я вже на місці. Все добре…» Коли у лютому 2024 року я три дні не отримувала від нього звісточок, вже почала хвилюватися. І як виявилося – наче відчувала недобре. У п’ятницю я йшла на базар. Раптом телефонний дзвінок, і воєнком повідомив мені страшну звістку. Сказав, що син загинув 14 лютого. Попросив, якщо можу, прийти до військкомату…»
Артема Задніпряного поховали через шість днів після загибелі на новому кладовищі в Нововоронцовці. На старому, де упокоївся прах його тата, не змогли через те, що рашисти постійно обстрілювали той район. Свій останній бій Герой прийняв під Новомихайлівкою. Йому назавжди залишиться 43 роки…
Олександра Григорівна продовжує жити в Нововоронцовці. Попри небезпеку і обстріли. 75-річній жінці допомагають донька, яка мешкає в сусідньому селі, та соціальна робітниця. Втративши своїх найрідніших чоловіків, вона навіть не завжди може провідати їхні могили. Але, як і більшість українців, живе надією побачити нашу Перемогу.
Артему Задніпряному назавжди залишиться 43 роки.
