У «Сімейній газеті» №11 від 13 березня 2024 року в матеріалі «Почастішали звернення українців щодо домашнього насильства» наводилися статистичні дані про кількість звернень українців до відповідних установ і організацій з цього приводу. Усі ми розуміємо, що фактів значно більше, адже не кожен наважиться, як мовиться, виносити сміття з хати, тим паче, у такий складний для України час боротьби із зовнішнім ворогом. Найбільше з приборкуванням тих, хто чинить насильство, й тими, хто вже втомився терпіти, контактують мобільні бригади соціально-психологічної допомоги. Психологиня однієї з таких бригад Мая Чернова розповіла нашим читачам, що не слід соромитися звертатися по допомогу й що думка про те, що це може скінчитися само, – хибна.
– Пані Маю, чому почастішали випадки домашнього насильства і яка роль мобільних бригад у протидії цьому явищу?
Вам також може сподобатися
– Сьогодні суспільство в Україні вкотре стикається з викликами, пов’язаними з військовим конфліктом. У цьому контексті актуалізується і проблема протидії домашньому насильству, що в екстремальних умовах, як правило, загострюється. Мобільні бригади соціально-психологічної допомоги як складова системи протидії домашньому та гендерно-зумовленому насильству надають психологічну допомогу постраждалим особам, реагують на повідомлення про випадки насильства, зокрема шляхом екстрено-кризового та планового втручання. Також наші працівники інформують постраждалих осіб про послуги, які можна отримати для подолання наслідків насильства, і про надавачів цих послуг. Роз’яснюють постраждалим їхні права та можливості отримання допомоги. Достатньо уваги приділяємо інформаційно-просвітницькій діяльності.
– Яка тенденція звернень?
– З початком повномасштабних військових дій відбувся спад у кількості заяв. Але практично всі експертки стверджують, що це не означає зменшення випадків домашнього насильства. Було менше звернень, бо люди рятувалися від зовнішнього ворога і були схильні применшувати кривди в родині. На сьогодні є невелика тенденція до збільшення звернень.
– Що, на Вашу думку, вплинуло на це?
– Можемо говорити про кілька факторів. У зв’язку з поширенням та збільшенням проведення інформаційно-просвітницької діяльності, що поширюється на всі верстви населення, більшість переконалася: насильство не можна терпіти, це не є нормою. Повномасштабне вторгнення країною-агресоркою, коли людина тривалий час перебувала в складних психологічних умовах і не отримала належної психологічної допомоги після повернення (як-от насильство, яке було пережите, але не пропрацьоване), надалі переживають інші члени сім’ї. Це стосується і чоловіків, і жінок, які повертаються з передової. Найчастіше це трапляється під час відпусток.
– Хто потерпає найчастіше?
– Якщо аналізувати звернення, то у 70 відсотках вони від жінок, 22 – від чоловіків, 8 – від дітей. Жінки, які звертаються, – дружини або колишні дружини кривдника, матері, сестри. Чоловіки страждають від своїх дітей, батьків, братів. Діти потерпають в основному від своїх батьків.
– Чому все ж люди соромляться звертатися до фахівців?
– Наважитись розірвати коло насильства, яке тривало багато років, досить важко. Є багато причин, щоб цього не робити: неусвідомлення свого становища – ситуація насильства сприймається як «нормальна», набута безпорадність, гендерні стереотипи, страх розголосу ситуації. Присутні також страх, що після звернення стане ще гірше, або ілюзія, що ситуація домашнього насильства закінчиться сама.
– А що, трапляються й випадки, коли чекають, що, так би мовити, пекло скінчиться само?
– Звісно. До прикладу, одній з наших клієнток материнська любов не давала подивитися в очі нездоровим стосункам в родині. Олена Василівна потерпала від домашнього насильства, яке тривало більше шести років. Лише протягом останнього року вона наважилася звернутися по допомогу до правоохоронних органів. Пані Олена, маючи двох синів, завжди думала, що її старість буде спокійною та захищеною. На жаль, не так сталося… Молодший син, Олексій, мав родину, внуки тішили, але жили вони в іншому районі міста, а от старший, Роман, після розлучення повернувся до матері. Спершу жінка навіть зраділа – буде поміч. Але син став повертатися з роботи все пізніше, пропадав у вихідні. Згодом з роботи звільнили. Роман щоденно кудись ішов, повертався напідпитку. Роботу спершу шукав, а пізніше перестав. Кошти на цигарки, алкоголь вимагав у матері. Крім того, що жив на кошти матері, постійно принижував, говорив, «що саме мати змарнувала йому життя». Серце матері розривалося, як попросити про допомогу, що про неї подумають сусіди? Але з кожним разом Роман був все агресивнішим. Звернення до поліції були частішими. Працівники мобільної бригади соціально-психологічної допомоги були постійно на зв’язку з пані Оленою, пропонували звернутися до юриста, щоб скласти заяву до суду про винесення обмежувального припису. Після того, як син побив меблі, Олена Василівна зрозуміла, що боїться перебувати з ним в одній квартирі. Заява до суду уже була написана, але мати все одно хвилювалася, де житиме її кровинка, що з ним буде. Це одна з історій, коли коло насильства вдалося розірвати.
– Отже, пані Має, головне – не замовчувати й наважитися. Правильно?
– Безумовно. Адже усі суб’єкти, що працюють з темою домашнього насильства, готові прийти на допомогу. Ви – особа, яка страждає від будь-яких проявів насильства, родич, знайомий, просто сусід, колега по роботі, який бачить, що змінилася поведінка, зовнішній вигляд – наберіться сміливості, щоб повідомити про випадок домашнього насильства.
