Олександра познайомилася з Андрієм Саломоном через спільних знайомих. Обидвоє жили в Тернополі. Вона була майстринею з манікюру, а він працював на підприємстві, яке спеціалізувалося на металообробці. Весілля зіграли у 2008 році.
«Чоловік любив дивитися змагання і грати у баскетбол, обожнював музику, вмів працювати з деревом, – поділилася теплими спогадами про коханого Олександра. – Коли випадала нагода, поспішали у Карпати, на море або просто відпочивали і охоче працювали на дачі. Плекали мрії про подорожі Європою… А ще Андрій дуже любив тварин. У нас вже був кіт, а ще одного він приніс з вулиці. Там же підібрав нашого собаку Помідорку».
Ще до початку повномасштабного вторгнення рашистів на нашу землю подружжя вирішило пройти курс з першої домедичної допомоги. Кілька тижнів у вихідні поспішали до будинку ветеранів.
«Коли почалася велика війна, Андрій якраз був на нічній зміні, – каже дружина. – Він з самого початку говорив, що треба йти до війська. І пішов. На третій день. Але у військкоматі сказали, що з його діагнозами він не підходить. Проте він ходив, просив, чекав…»
Йшов час, чоловік, як завжди, ходив на роботу та чекав, коли зможе потрапити на фронт. Така можливість йому випала аж у лютому 2023 року: на вулиці зустріли представники ТЦК та вручили повістку.
«Андрій мені зателефонував і сказав, що йде служити. На збори йому дали два тижні. Проте вже за кілька днів подзвонили і сказали, що має прийти вже», – розповіла Олександра.
Навчання чоловік проходив на Житомирщині. Його зарахували до десантно-штурмових військ, у 80-ту бригаду. Військова спеціальність – гранатометник.
«Через місяць Андрій повідомив, що відправляється на схід. Проте не знав, куди саме. А вже згодом стало відомо, що опинився під Бахмутом. Попри те, що там була надзвичайно важка ситуація, він ніколи не скаржився та не втрачав оптимізм. Навпаки, заспокоював, що все буде добре, що Україна неодмінно переможе», – пригадує дружина.
Телефонував та писав Андрій рідним постійно. Коли мав змогу. Інколи попереджав, що буде на завданні і може не бути зв’язку. У травні мовчання від нього затягнулося, і Олександра почала дуже хвилюватися.
«Мені зателефонували в понеділок, – і досі важко переживає той жахливий день жінка. – Сказали, що 13 травня був дуже потужний обстріл наших військових позицій. З різних видів зброї. Повідомили, що Андрія більше нема…»
Опізнавати Захисника рідним довелося за татуюваннями та шрамами на тілі. Одне він набив незадовго до служби – зобразив героя з комп’ютерної гри, якою захоплювався.
Поховали Героя 19 травня на Алеї Слави у Тернополі. Йому назавжди залишиться 36 років. Нині його ім’я – серед почесних громадян міста Тернополя.
Олександра і досі не може повірити в те, що її коханого вже немає серед живих. Їй складно ходити на кладовище, невимовно важко прийняти жахливу реальність. Про Андрія жінці нагадує все довкола, особливо вдома. Він жартівливо називав її своїм гарбузиком. У квартирі досі є його робота, вирізана з дерева у формі гарбуза. І навіть армійські шеврони собі замовив із зображенням цього овоча…
«Я побачила їх, коли передали його речі. Помідорка наче відчувала, що більше ніколи не побачить свого господаря – бігала і скавчала біля них… Я не можу передати свій біль втрати, а дивитися, як страждає тварина – це ще одна душевна рана, що нескоро загоїться», – зізналася Олександра.
Жінка не знає, коли і як зможе зібрати своє розбите життя. Намагається триматися і жити, зберігаючи пам’ять про свого коханого. Важко щось планувати, нестерпно мріяти наодинці.
