Революція Гідності, яка відбулася у 2013-2014 роках, змінила хід історії не тільки України, але й усього світу. Мирні протести, які відбувалися у форматі мітингів, демонстрацій і студентських страйків, переросли у справжню революцію та протест проти тодішньої влади. У відповідь влада намагалася силою приборкати людей. Найтрагічнішими днями Революції стали 18-20 лютого, коли під час масштабних сутичок у центрі Києва був підпалений Будинок профспілок, а снайпери вбили 107 майданівців, майбутніх Героїв Небесної Сотні, які ціною власного життя захищали ідеали демократії, відстоювали права та свободи громадян, європейське майбутнє нашої держави.
Сьогодні ці буремні події вже остаточно набули історичного «огранення» боротьби за незалежність України. Сьогодні як ніколи зрозумілим стає те, що без нашої перемоги на Майдані 2014 року на Україну чекало повне зникнення як держави, а українців як нації. Здавалось, що тоді вийшов весь мільйонний Київ, але це вийшла вся небайдужа Україна. Більше трьох місяців Майдану. І він був різним: багатолюдним і бурхливим, похмурим і відчайдушним, веселим, барвистим, креативним, стомленим, знесиленим, малочисельним, героїчним і траурним – всі 94 дні. У ті нетривалі дні, коли ми повертались додому, у свої міста, щоб провести ще мітинги і зібрати допомогу для головного Майдану, ці мітинги не були багаточисельними. Не були – бо ви не прийшли. Хтось боявся за свою «керівну» роботу, хтось вирішував свої дрібні справи, а дехто, перефарбувавшись з «помаранчевих» на «синіх», організовував автобуси на Антимайдан. Так, були й такі, бо ви не прийшли.
Але вкарбувались в пам’ять не ті, що не прийшли, а старенька бабуся. Тихенько покликала мого сина Олександра і, передаючи невеликий пакунок, попрохала: «Передайте на Майдан, це все, що в мене є». Це все – банка меду та старий, десь 1920-х років, «обріз». Так, були й такі.
Пам’ятаю 18 лютого 2014 року і Маріїнський парк, де наш побратим Іван Гринів отримав важке поранення і мій син Олександр з друзями виносили його на руках з того пекла. Вулицю Інститутську у вогні, де діти з жінками готували «коктейлі Молотова». 20 лютого на цій вулиці загинула більшість нашої Небесної Сотні. Вони загинули – бо ви не прийшли, а нас було мало.
Пишаюся своїм загиблим сином Олександром, який загинув 8 червня 2023 року на Запоріжжі. Він був справжнім патріотом України, мріяв жити вільно у єдиній, сильній, економічно незалежній європейській державі. Його життєвим кредо було: «Якщо не я, не ти, не ми – то хто?». Він дуже любив рідний край, цікавився та вивчав історичну спадщину України. Він був справжнім.
Під час Революції Гідності Олександр виходив на Майдан заради майбутнього батьківщини та своєї родини.
І зараз на думку спадають проникливі слова невідомого автора. Вони не про Майдан і Революцію Гідності. Це про війну: «…що можна придумати – це провалити мобілізацію, залишивши хлопців без допомоги, а потім міняти головнокомандувачів, сподіваючись, що новий вже точно сотворить чудо.
Хочете правду? Наших хлопців зрадили не командири. Не головнокомандувач. Їх зрадили ви всі. Хто кричав: «Ой, ТЦК хапають людей на вулицях, припиніть це!» Хто давав поради, як відмазатись від мобілізації. Хто казав: «Хай спершу син Порошенка… донька Зеленського… депутати і всі інші… крім мене».
Знаєте, чому хлопці змушені воювати три роки без ротацій та відпусток?
Бо нема ким їх замінити. Адже ви не прийшли.
Знаєте, чому наші хлопці гинуть і не мають сили розтиснути щелепи звіра на своєму горлі? Бо їх мало. Критично мало. Адже ви не прийшли.
Знаєте, чому насправді захлинувся контрнаступ і зняли генерала Залужного?
Бо не вистачило людей. Адже ви – не прийшли.
Можна скільки завгодно розповідати про свою «любов до наших хлопчиків», поливати брудом комбатів та комбригів, любити чи ненавидіти головнокомандувачів, але, якщо ви не прийшли, якщо хоч раз відкрили рота сказати «хай воює хтось інший» – ви зрадили їх. Тупо зрадили, кинувши самих…
Авдіївка повністю лежить на совісті «маминих бубочок, ніраждьонних для війни». Можете вже сідати писати тужливу пісню: без вашої допомоги хлопцям не врятуватись… Бо «перекинути бригади з іншої ділянки фронту» не вийшло: там така сама ситуація. Так само не вистачає людей.
Зброя не стріляє сама собою, до кожного автомата, кожної гармати чи хаймарса потрібні люди. І бажано, хоч три місяці навчені. Інакше – готуйся співати тужливих пісень, мій талановитий, але винятково обережний народе…
У цьому відвертому монолозі є дуже гіркі, але правдиві слова: бо ви не прийшли. Ви не прийшли не тільки сьогодні. Ви не прийшли, коли партійна номенклатура перефарбувалась і проголосувала вашими руками у 1991 році за Кравчука, а не за Чорновола. І винні в тому не Кравчук, Табурянський Л.І., Юхновський І.Р., Гріньов Л.В., Лук’яненко Л.Г. Ви мовчали і вирішували своє дрібне особисте: голосували «проти всіх» або просто не прийшли на вибори.
Ви не прийшли, коли зрадили Чорновола і «тупо» проголосували за Кучму. Ви не прийшли, коли країну пожирала корупція. Вас все влаштовувало.
Сьогодні триває четвертий рік кривавої російсько-української війни. Ми знову на краю прірви, а за нею – повне зникнення України як держави, а українців як нації. Схаменись, «мій талановитий, але винятково надто обережний і багатостраждальний народе»! Чуда не буде – ти дуже довго не приходив. Слава Україні! Героям Слава!
