Щирість та оптимізм, неймовірна сила духу й непереборна енергія цього чоловіка може надихнути та вселити віру у будь-кого. Адже ті випробування, які випали на долю 28-річного Сергія Райляна, під силу здолати лише міцним духом людям.
Народився він у Миколаєві. Зростав з трьома сестрами. З дитинства захоплювався комп’ютерними технологіями, ще в школі сам розробляв сайти. Тож коли настав час обирати майбутню професію, вступив до Чорноморського національного університету імені Петра Могили на відповідний фах.
Вам також може сподобатися
На фото: Сергій залишив вуз, щоб стати на захист країни. Фото з домашнього архіву Райлянів.
Проте неспокійні часи вирували в Україні. Ще школярем Сергій уважно спостерігав за подіями на столичному Майдані. Жертовність та відвага співвітчизників, які повстали проти злочинної та відверто прорашистської влади, надихали хлопця. Бажання долучитися до опору та захисту країни щоразу тільки міцніло. І наприкінці першого курсу вишу Сергій таки зробив свій вибір – розпочав військову кар’єру.
На фото: Нині Сергій з Валерією мешкають у Києві. Вдома облаштували мінімайстерню, де ліплять з глини чудові і корисні вироби. А на випал возять їх до Вінниці. Фото з домашнього архіву Райлянів.
«Прийшов з товаришем до військкомату, хотів стати десантником, – згадує Захисник. – Проте нас розподілили у Київську бригаду, що спеціалізувалася на крупнокаліберній артилерії. Перший контракт підписав на два роки. Навчання проходив на Львівщині. І навіть місяця не минуло, як вперше потрапив на фронт. Воював на Донеччині. Обіймав посаду заступника командира взводу. Взяв позивний «Ворон».
За словами Сергія, тоді не було такого страху. Артилеристи стояли здебільшого кілометрів за 15 від лінії розмежування. А до обстрілів, на жаль, звикаєш…
По закінченні контракту чоловік повернувся до цивільного життя, проте невдовзі продовжив військову кар’єру. Як старшина мінометного підрозділу воював поблизу Маріуполя у складі 79 окремої десантно-штурмової бригади. Через рік знову одягнув цивільний одяг. А потім знову на передову: виконував завдання поблизу Щастя на Луганщині.
«Я бачив, як після тривалої військової служби хлопці втрачають соціальні зв’язки, погіршують контакти з цивільними. Тож вирішив, що мушу підтримувати і поєднувати і те, й інше».
Ще будучи на службі, Сергій в інтернеті познайомився з Валерією – дівчиною з Білорусі. Після року стосунків восени 2021-го одружилися. Тоді чоловік вчергове повернувся до цивільного життя. Але наприкінці того ж року знову підписав контракт і поїхав на Луганщину.
«Ми розуміли, що загострення на фронті має бути. Проте не знали, де саме і коли. І були переконані, що лише там, де тривало протистояння. Про те, що рашисти полізуть в Україну навіть з Білорусі, навіть гадки не мали. А за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення наші позиції ворог «Градами» почав рівняти з землею. Такого не було вже досить давно. 24 лютого почався жах. О 4-й ранку до нас прилетіло чотири касетних снаряди, в кожній касеті по сорок ракет… Зв’язку не було, користувалися хіба що таким, який використовували під час Другої світової… Відійти. Контрнаступ. Знову відійти. І знову контрнаступ… Хтось зумів знайти інтернет і сказав, що Київ бомблять. Лише ввечері зміг зв’язатися з дружиною і сказати, що живий. А також запитав у неї, що загалом відбувається, що вона знає про ситуацію. Просив рідних виїжджати подалі на захід країни, але не послухали», – розповів Сергій.
За його словами, на четвертий день отримали наказ відійти до Сіверськодонецька. У перші дні спали у підвалах. А потім робили все, щоб не підпустити ворога в місто. Ночували в полях, змерзали в окопах, але місяць тримали рашистів на відстані. На жаль, після того як підрозділ Сергія вирушив на чергове завдання вже на Лиманський напрямок, їхні наступники не змогли втримати Сіверськодонецьк…
«Ми допомагали одній бригаді відійти. І цей період був найважчим за весь мій військовий шлях. Перевага ворога була колосальна. На нас сунуло багато техніки. По десять діб ми не знімали берці, а поспати змогли лише дві години за тиждень. Від обстрілів і вночі було світло, наче вдень. На одну нашу гармату було два десятка їхніх… Терни, Зарічне, Торське. Два тижні пекла, в якому загинуло багато товаришів…» – і досі не може змиритися з важкою втратою Захисник.
За дев’ять місяців супротиву Сергій двічі дивився смерті у вічі. Проте янгол-охоронець в образі побратимів щоразу рятував. «Двічі змирився з тим, що загину. Готувався лише задорого віддати своє життя – забрати з собою чим більше окупантів», – знову переживає ті жахливі відчуття «Ворон».
Якось прилетіло поблизу. Після важкої контузії довелося Сергію відновлюватися у шпиталі. І знову – в бій.
«Де брав сили боротися далі? Вибору не було. Я виріс на книгах про Героїв, українську звитягу, дух свободи, вільну націю. Я мав захищати. За моєю спиною – мати, дружина, три сестри, шестеро племінників… А ще – бійці, котрих мав у підпорядкуванні. Не мав права показувати страх, проявляти слабкість. А мав показувати приклад і вести за собою», – пояснює чоловік.
Це сталося 30 листопада 2022 року під Мар’їнкою. Сергій тільки повернувся з передової та набрав Валерію. Їхню розмову порушили хлопці, які прийшли дізнатися, на яку позицію їм висуватися, щоб показав на карті. Проте «Ворон» вирішив особисто їм показати на місцевості. Сказав дружині, що скоро її набере…
«У пікапі нас їхало восьмеро. З собою – повний боєкомплект. Дорогу розмило. Мусили об’їжджати. Пам’ятаю лише спалах…» Сергій був найважчим з усіх поранених. На протитанкову міну наїхало колесо з його боку. Хтось побіг викликати підмогу. Пощастило: відірвані ноги обвуглило, що запобігло великій крововтраті. Допомога прийшла вчасно. Загалом він отримав численні переломи таза, хребта, обличчя, грудної клітини… Крововилив у мозок… Повна втрата зору… У комі Захисник пролежав 20 діб. І це також урятувало: за цей час нерухомості трохи зрослися кістки. А потім почався тривалий і важкий час відновлення.
Сергія лікували у шпиталях Києва, Дніпра, Одеси та Львова. Його також рятували кращі медики Сполучених Штатів Америки. Весь час поруч з ним була родина. Дружина Валерія стала незмінним янголом-охоронцем, яка, маючи медичну освіту, невтомно стежила, щоб його лікували вчасно, краще та професійно.
Реабілітація ще триває. Попереду – операції на ногах для безболісного ходіння на протезах, пластика обличчя, щоб відновити його функціонал, та інші процедури й втручання.
А якось Сергію запропонували взяти участь у мистецькій програмі з ліплення глиною. «Ми ж не підемо?» – ніяково запитав тоді дружину. «Чому ж ні? Неодмінно підемо!» – не залишила жодного шансу на відступ рідному. І з того часу поступово ця творчість так захопила обох, що нині глиняні кухлики, миски, котики та зайчики, інші вироби стали не лише релаксом, але й сімейною справою, яка приносить дохід.
«Ми розробляємо, виготовляємо та удосконалюємо посуд для ветеранів з протезами рук. Щоб могли без допомоги інших користуватися ним. Також нам замовляють вироби юридичні особи на подарунки колегам, клієнтам. Якби колись сказали, що буду цим займатися, – дуже здивувався б. Бо раніше нічого не робив руками. Мріяв про військову кар’єру та захоплювався комп’ютерними технологіями… Тепер же щиро дякую всім людям, які підтримують Захисників, ветеранів. Їхня допомога інколи не просто приносить користь та надихає, але й рятує від порожніх буднів, які страшніші за безвихідь», – зізнається Сергій.
