Вам також може сподобатися
Дитинство і юність Євгена Сивопляса промайнули в рідному Чернігові. Там же отримав економічну освіту і почав трудову діяльність – працював на підприємстві, яке спеціалізувалося на плазменній різці по металу. Одружився. З дружиною виховували донечку.
Коли почалося повномасштабне вторгнення військ рф на нашу землю, Євген був у нічній зміні. «Зі звуками перших вибухів зрозумів, що почалася війна, – пригадує чоловік 24 лютого 2022 року. – Перші дні з родиною сиділи у підвалі, читали новини. Я бачив і розумів, що ворог просувається. Потрібно було приєднуватися до оборони. Але дружина не відпускала. Та 26 лютого я остаточно зробив свій вибір – пішов у територіальну оборону. Того ж дня отримали зброю… Свого часу служив строкову службу в залізничних військах. Але зброю в руках так і не довелося потримати. Тож коли у лютому 2022 року нам видали гранатомети, довелося на займаних позиціях дізнаватися з інтернету, як ними користуватися».
Бронетехніка ворога до їхніх позицій тоді так і не доїхала. Але хлопці продовжували нести свою службу, охороняти важливі стратегічні об’єкти, бути на сторожі. У березні дружина з донькою виїхали за кордон, тож чоловік вже не хвилювався за їхню безпеку.
Через пів року Євген почав шукати бригаду, в якій би хотів продовжувати службу. Шлях привів його у третю штурмову. Здав тести, пройшов співбесіду. «Там служили настільки вмотивовані бійці, справжні патріоти, що я мріяв стати з ними пліч-о-пліч до бою, – каже Євген. – І в січні 2023 року ми вже прийняли перше бойове хрещення поблизу Бахмута. Прикриваючи один із флангів міста, постійно відбивали атаки вагнерівців. Точніше — ув’язнених, яких вони посилали на наші позиції, щоб оточити місто».
Через десять днів Євген отримав перше поранення і на довгих два місяці вибув з боротьби. Затим повернувся до побратимів, щоб продовжити захищати рідну землю.
«Тоді вже ми наступали, – розповідає боєць. – Почалися близькі бої, під час яких не раз «залітали» в окопи і ворожі солдати, і наші – до них. У травні я отримав друге поранення, місяць відновлювався – і знову на передову. Поки в червні не вибув на кілька тижнів через контузію. До жовтня ми штурмували ворожі позиції. У перервах між бойовими виходами вчилися, опановували нову зброю, новітні методи ведення бойових дій».
Виснажену бригаду вивели на відновлення до лютого 2024 року. А повернули її у справжнє пекло – під Авдіївку. «Нас накривали з артилерії, авіації, штурмувала піхота, – вдався у спогади Євген Сивопляс. – З кожним днем ставало зрозуміло: якщо не вийдемо, то загинемо всі. 16 лютого відходили. Засіли в лісосмузі, стримуючи черговий наступ. Осколками гранати мені пошматувало ногу, але хлопці встигли вивезти. Врятували».
В Дніпрі бійцю довелося ампутувати ногу. Згодом його перевели на реабілітацію до Луцька. І 28 лютого Євген знову відновив тренування.
«Ще до цих всіх подій я запланував підкорити 10 тисяч поверхів у 2024 році, – поділився своїм рецептом мотивації Євген. – Тобто пройти східцями таку кількість сходових маршів. Коли мав дві ноги, на спину ще й додавав до 50 кілограмів навантаження… До операції встиг зробити 1 300 поверхів. Мушу продовжувати почате. Тренуюся щовечора. Ця мета й змусила мене піднятися з лікарняного ліжка».
Коли чоловік ще був у Дніпрі, приїхала дружина. Допомагала, підтримувала, робила необхідні покупки. Нині Євген вчиться робити все сам. І коли вчергове ніс до каси важкий пакунок, зрозумів, що з людською байдужістю до потреб людей, які мають інвалідність, потрібно щось робити.
«Я побачив, відчув, що від мене відвертаються, не допомагають, не хочуть навіть зрозуміти, наскільки буває важко, – поділився наболілим чоловік. – Це дуже несправедливо. Так не має бути в нашому суспільстві. Треба вчити людей по-іншому ставитися до ветеранів. Тоді я зробив табличку, з якою стояв у Луцьку, щоб бачили всі перехожі. На одному боці написав: «Поклади руку на серце – подякуй за захист». А на іншому: «Не відвертай обличчя – я не чудовисько». І справа зрушила з місця».
У липні цього року Євген зареєстрував громадську організацію «Зруш скелю» і разом з однодумцями борються з байдужістю оточуючих.
З того часу Євген Сивопляс знайшов чимало однодумців. У липні заснував громадську організацію «Зруш скелю», до якої доєдналися студенти, учні, люди з вадами зору, небайдужі українці. Спільно проводять різноманітні акції, які допомагають зробити наше суспільство кращим, які прибирають кордони і бар’єри у співіснуванні ветеранів війни та цивільних громадян.
Вже розробили посібник про те, як комунікувати з ветеранами, подали свій освітній проєкт на грант. Чимало шкіл та вишів знають активного захисника, який приходить на уроки з молоддю, розповідаючи, як налаштувати та організувати спільний простір для людей, особливо з тими, хто пройшов горнило війни.
«Ми організовуємо акції на підтримку військовополонених, збираємо кошти у скриньку «На боротьбу з байдужістю», виготовляємо соціальні ролики, інформаційні таблички. А також тестуємо фізичне оточення: аптеки, магазини, пошту, установи, організації. На дві години пропонуємо студентам загіпсувати кінцівку, сісти в крісло колісне або одягти темні окуляри і навідатися в один із закладів, виявляючи, наскільки це комфортно для людей з особливими потребами. Результати тестувань неодмінно доводимо до відома їх керівників. І знаєте, нам за це дякують, реагують і роблять все можливе, щоб поліпшити умови».
Поступово подібну роботу волонтери проводять і в інших містах України. Луцьк лише став своєрідним стартовим майданчиком. У своїх 40 років Євген Сивопляс робить і робитиме все від нього залежне, щоб бар’єрів між людьми ставало все менше. І в цьому його підтримує чимало однодумців.
