Мирослава та Владислав з Чернівеччини. Нині брат і сестра мешкають у Хотині. З дитинства вони дуже дружні. Завжди підтримували і допомагали одне одному. Тож коли почалася велика війна і Владислав у перший же день добровільно пішов записуватися до війська, сестра була однією з тих, хто проводжав його на фронт.
«До війни я працювала в б’юті-сфері, як і на сьогодні, – розповіла Мирослава. – Маю свою малесеньку власну студію краси. А брат працював на заводі в Чернівцях. Військовий шлях Владислава почався у 80 десантно-штурмовій бригаді. Навчання як такого майже не було, бо Влад вже мав військовий досвід – проходив строкову службу в артилерійських військах. Одразу потрапив на Миколаївський напрямок, ніс службу поблизу Вознесенська. А 1 березня його підрозділ вже виконував завдання – зупиняв ворога на півдні країни».
Вам також може сподобатися
Сестра була єдиною людиною, з якою Владислав спілкувався, ділився військовими буднями та розповідав про службу. Вже вона повідомляла рідним, що з ним все добре.
Владиславу Заплітному довелося також воювати і на Донецькому напрямку, захищати Білогорівку, Піски, переправу через Сіверський Донець. Потім були бої за Ізюм на Харківщині.
«Брат неодноразово отримував дуже важкі контузії. Хлопці його відправили на лікування, бо почав втрачати пам’ять, часто був дезорієнтований, дуже агресивний. У 2023 році після лікування і реабілітації йому дали відпустку. А він не хотів брати десять днів, дуже рвався до побратимів. Казав: «Там мої хлопці, а я тут…» Навіть лікарка вмовила, щоб певний час відпочив для кращого відновлення. Влада скерували проходити ВЛК, і тільки після висновків комісії у серпні відправили назад на службу. Вже на Запорізький напрямок», – каже Мирослава.
У грудні того ж року Владислава Заплітного звільнили за станом здоров’я. За словами сестри, він був дуже критичним: втрата ваги, протрузії хребта, психологічні проблеми.
«Але найважчою була його реабілітація вдома. Йому було дуже непросто усвідомлювати, що він дома, а його хлопці – там. Коли хтось не повертався із завдання, він картав себе… Влад навіть був на лікуванні у психоневрологічному диспансері в Чернівцях. Періодично отримує необхідну допомогу.
З пам’яті це все не викреслиш і важко, дуже важко вертати людину додому. Бо на війну йшла одна людина, а повернулася зовсім інша. І дуже велике терпіння потрібно сім’ям для того, щоб, повернути їх у соціальне життя. На жаль, дуже багато є нині несправедливості, яка є тригером для них.
Брат постійно переглядає новини, періодично хоче назад, хоче контракт підписувати. Його тягне на війну. Він не бачить себе в суспільному житті», – констатує сестра.
Ще коли Влад був на війні, сестра, дбаючи про майбутнє, запропонувала йому почати власний бізнес. Поруч з її салоном звільнилося приміщення, в якому можна було відкрити кав’ярню. Брат погодився. Поки він воював, Мирослава займалася паперовою роботою, всіма юридичними питаннями. Наприкінці 2023 року навіть вдалося виграти два гранти по 250 тисяч кожен на салон краси та кав’ярню. За них закупили сучасне обладнання, сировину.
Кав’ярню «Chocolate» офіційно відкрили 2 березня 2024 року. «Я дуже раділа цій події, бо брат буде зайнятий. Бо розуміла, що на когось працювати, тим паче, на державну роботу він не піде. А тут і під наглядом, і ніхто не буде ним керувати. Можливо, таким чином буде між людьми, не вдома, не закритий. Але, як показує практика, бувають різні ситуації: конфлікти з нетверезими чоловіками, некоректна поведінка відвідувачів. Адже ті, хто повернувся з війни, переодягаються в цивільне.
«Більшу частину свого робочого дня Влад допомагає мамі, яка є найманою працівницею, – розповідає сестра. – Вона і бариста, і адміністраторка, і піцу готує, куховарить. А він – на підхваті. Буває, і холодні коктейлі робить, і сам каву готує, відносить клієнтам замовлення. Ми працюємо тільки з українськими брендами, щоб підтримувати український бізнес. Маємо фірмові секрети, як от піца з сирними бортиками за маминим рецептом».
Владислав бере участь у державній програмі «Ветеранський спорт», відвідує тренувальний зал. Намагається тримати себе у хорошій спортивній формі. Але війна продовжує йому боліти. Він досі моніторить всі новини, часто їздить до друзів, до своїх побратимів. До хлопців на реабілітації, на лікуванні. І каже, що крім них його ніхто не може зрозуміти.
Вести бізнес, за словами Мирослави, як їй, так і Владу нині дуже непросто: «Враховуючи всі обставини і реалії, в яких ми живемо, зараз дуже важко виживати бізнесу, особливо кав’ярні. Бо в нас дуже велика залежність від електроенергії. Ця зима була надважкою для бізнесу. Та й відвідувачів стало не так вже й багато: у нас невелике містечко, на квартал – п’ять кав’ярень.
Основна особливість ветеранського закладу «Chocolate» – підписані бійцями різних підрозділів прапори, шеврони та інші військові атрибути, які прикрашають стіни. А ще – щира українська тематика, наша рідна, яку зі зброєю в руках продовжують захищати наші сили супротиву.
