Вам також може сподобатися
Після закінчення Краснолиманського медичного училища Вікторія повернулася в рідний Соледар на Донеччині. За фахом пропрацювала недовго. Вийшла заміж, у 2001 році народила сина. Оскільки спеціальність мала специфічну, пов’язану зі структурою санстанції, повернутися у професію не змогла через заповнені вакансії. Тож влаштувалася продавчинею в магазин.
«Коли 24 лютого 2022 року дізналися про повномасштабне вторгнення, син Владислав навчався і працював у Харкові, – почала свою історію жінка. – З його батьком ми розлучилися, коли сину було два роки. Він завжди підтримував росію та з 2014 року воює на боці окупантів. Влад же навпаки – виріс патріотом своєї рідної землі. Саме тому о п’ятій ранку він вже був у військкоматі. Проте мені тиждень розповідав, що переховується від обстрілів у підвалі».
Щоб не збожеволіти від постійного страху за життя сина, жінка поспішає на роботу. Там, у колективі, серед людей вона трохи відволікається від тривожних думок.
Як розповіла мати, Владислав з побратимами спочатку партизанив на Харківщині, зачищав область від окупантів. Затим підписав контракт, воював у багатьох гарячих точках. Він – командир взводу розвідки, але нині відновлюється після поранення. «З самого початку ми домовилися з Владом, що він буде надсилати хоча б плюсик, якщо дуже зайнятий. Відтоді навіть заснути не могла без цього такого важливого для мене послання, – каже Вікторія Іванівна. – Син все частіше просив мене виїжджати з Соледара. Казав, що може бути те, що рашисти накоїли в Бучі та Ірпені… Тим більше, не пощадять, якщо дізнаються, що син воює. А ми до останнього не вірили. Все думали, що в наше місто окупанти не зайдуть…»
До середини травня в оселі Вікторії ще були світло й газ, в місті працювали магазини. Щоправда, звуки вибухів ставали все ближчими. Часто доводилося спати в коридорі. Одного такого разу помешкання залишилося без вікон. Проте жінка ще ходила на роботу, поки 3 квітня магазин не закрили. «Коли над головою почали літати ракети, стало дуже страшно, – продовжує вона. – Місто на височині. Під ним – пустоти, утворені соляними шахтами. І коли прилітав черговий снаряд і вибухав, здавалося, що гуркіт йде десь з-під землі. Якось в один із днів, коли місто знову обстрілювали, я побігла до мами. На той час їй було 76 років. А вона ніби чекала – вже сиділа на веранді, зібрала якісь свої речі», – пригадує жінка.
Вікторія з Марком (другим чоловіком) та мамою покинули Соледар 21 травня 2022 року. Найняли мікроавтобус, завантажили те, що встигли зібрати, та вирушили до Харкова, щоб бути поближче до Влада. Там пощастило не раз з ним побачитися у його коротких відпустках.
«Ми винаймаємо житло, вже знайшли роботу, – каже Вікторія. – Я працюю адміністратором в магазині. Марка у червні цього року призвали до війська, нині проходить навчання. Зовсім скоро і син, і чоловік потраплять в зону бойових дій. Не знаю, де взяти сили, щоб не збожеволіти від хвилювання за них. Навіть і собі думала піти служити, але боюся, що це може стати непоправним ударом для старенької матері. Тому часто занурююся з головою в роботу. Спілкування з колегами, вирішення виробничих питань трохи відволікають і змушують на якісь миті залишити тривогу подалі».
Жінка розповіла, що попервах в маминій соледарській хаті жили наші військові. Прибирали, доглядали. Навіть кілька разів переслали необхідні речі: духовки, зимовий одяг… «За ці майже два роки я дуже звикла до Харкова. Я обожнюю це місто. І якщо з самого початку почувалася в ньому наче мауглі, то тепер навіть не уявляю, як би жила в якомусь провінційному містечку. Все тут мені знайоме: тут – метро, тут – зупинка, кілька хвилин – до роботи. Навіть світлофори перестали лякати так, як раніше».
Про Соледар, який нині в окупації, Вікторія згадує не дуже радісно. Каже, що там завжди більшість місцевих була налаштована проросійськи. Тому навряд чи повернеться туди. Не хоче знову бачити тих, хто з нетерпінням чекав та радісно зустрічав «руській мір».
