Понад півтора року Ольга Шостацька живе в очікуванні звістки, яка може змінити все. Її брат, 43-річний Петро Шостацький з Чорноострівської громади, зник безвісти на Донеччині у листопаді 2024 року. Відтоді жінка не припиняє пошуків, їздить на акції підтримки та допомагає іншим родинам, які так само чекають на повернення своїх рідних.
«Петя народився 18 травня 1981 року в селі Мар’янівці. Навчався тут у школі, а згодом отримав фах тракториста в аграрному училищі. У 2001 році він пішов на строкову службу, а після неї ще 12 років служив за контрактом», – розповіла Ольга.
Вам також може сподобатися
Після завершення служби чоловік певний час жив в іншому місті, а восени 2024 року долучився до лав Збройних Сил України. Пройшов навчання на Рівненщині, після чого його направили до бойового підрозділу на Донеччині у складі 59 ОШБр імені Якова Гандзюка. Уже за кілька днів, 19 листопада зв’язок із Захисником обірвався…
«Я одразу почала його шукати. Він не виходив на зв’язок лише один день, але я знала, що там були сильні обстріли. Казали, що він не має бути на лінії зіткнення, що перебуватиме трохи далі, але вийшло зовсім не так. А вже 23 листопада з частини повідомили, що брат вважається зниклим безвісти. Я тоді все зрозуміла, коли побачила машину біля будинку…» – пригадує Ольга.
Петро не був одружений та не мав власних дітей. Жив разом із сестрою та завжди допомагав їй та племінникам, підставляв плече у складну хвилину. Його найбільшим захопленням, каже сестра, була риболовля. «Любив піти на ставок, посидіти з вудкою. Це було його. Любив такий спокійний відпочинок», – розповідає вона.
Після зникнення брата жінка почала шукати будь-яку інформацію. Разом із родинами інших зниклих безвісти військових вона зверталася до різних установ, їздила до Києва та Вінниці, намагалася знайти побратимів Петра та отримати бодай якісь відомості про його долю. «Ми їздили всюди, куди тільки могли. Відповіді скрізь однакові – інформації немає. Спочатку шукала побратимів, але брат тільки прибув у підрозділ, тому людей, які добре його знали, було небагато. Хочеться перевірити все, перепитати всіх, щоб не залишилося жодних сумнівів. Ми не припиняємо шукати», – каже жінка.
З часом великою підтримкою для неї стали інші родини зниклих безвісти військових. Разом вони організовують акції, колективні звернення та підтримують одне одного. «У нас є своє об’єднання. Дівчата дуже багато роблять, організовують акції, їздять по всій Україні. Це дуже велика підтримка. Люди, які тебе розуміють, – це безцінно. Іноді навіть просто поговорити – і стає легше. Тому я завжди кажу: треба шукати родини й об’єднуватися. Так набагато легше переживати цей біль», – каже Ольга.
Жінка долучається до акцій у Хмельницькому, Києві, Вінниці та рідній громаді. Ім’я Петра Шостацького є на Алеї Надії, а його світлина – на прапорах, які рідні безвісти зниклих Захисників розгортають під час заходів по всій Україні.
Попри довгі місяці невідомості, Ольга переконана: пошуки не можна припиняти, а надію втрачати не можна навіть тоді, коли чекати стає дедалі важче. «Навіть коли знаєш свою ситуацію від самого початку, все одно сподіваєшся, все одно шукаєш, не припиняєш. Їздиш на акції, подаєш звернення, зустрічаєшся з людьми. Надія має бути на все. Навіть якщо вона зовсім маленька, все одно треба вірити. Шукати треба до останнього. Незважаючи ні на що. Бо поки немає остаточної відповіді, надія має жити», – переконана сестра Захисника.
Катерина КОРНІЙЧУК.
