День догоряв останніми відблисками. Сонце ховалося за обрій. Травневий сад палав білим буйноцвіттям. Під хатою сиділа баба Марія й за рясними сльозами не бачила ні краси неба, ні яблуневого кипучого цвіту – йшла війна жорстока. Московські зайди вкотре нищили Україну. І навіть сюди, на захід країни, до маленького виселку під лісом, долітало відлуння війни. Над хатами і садками летіли важкі і виючі ворожі ракети, несучи смерть та розруху.
Ніч минула в тривозі. Зранку, вийшовши на подвір’я, побачила великого собаку, прив’язаного до вишні. На плоті – торбина з продуктами і записка: «Буду називати вас матінкою, бо своєї не знав ніколи – ріс у дитячому будинку. Вас бачив кілька разів, коли приїжджав на лісове озеро порибалити, й запам’ятав – чомусь мені ви здалися рідною. Іду на війну і свого найвірнішого друга можу довірити лише вам, мамо. У вас великий садок, чистий ліс – йому все те сподобається. Бережіть його, бо він – уся моя сім’я. Вибачте. Мене звати Юрієм, а його – Фрешем».
Вам також може сподобатися
Марія виплакалася. Винесла з хати у мищині їжу й поклала перед собакою. Він лише глянув на неї – й сльози, як намистинки, скапали із собачих очей. Марія обняла його, як людину, й теж заплакала.
Дуже низько над лісом знову пролетіли, виючи, як гієни, ворожі ракети. Обоє поприпадали до землі. Жінка відв’язала собаку:
– Будеш вільним, тут немає кого кусати: сусідка Оля й аж під лісом – дід Тарас. Ми усі – як одна сім’я. Звикнеш.
Йшов час. Українська земля горіла – ворог нищив усе живе і неживе. Перед іконою Спасителя молились на колінах баба Марія, молода дівчина Оля, дід Тарас. Фреш мовчки сидів позаду них, зрошуючи долівку сльозами.
Щовечора жінка і собака йшли до воріт й слухали ліс, наче він мав сповістити їм радісну новину. Щовечора і щоранку Марія молила Долю, щоб та залишила в живих її сина, якого вона ще не бачила.
Минув рік. Стара жінка полола грядки. Фреш лежав на межі. З- за лісу почувся шум машини. Собака, мов ужалений, скочив на ноги й побіг до воріт. За ним подріботіла Марія. Машина зупинилася: молодий чоловік і Фреш кинулися один до одного. У юнака була забинтована нога й дуже бліде обличчя. Давши якийсь час на зустріч друзів, баба Марія озвалася:
– Доброго дня, сину. Ходімо тепер у хату – зачекалась і я.
Спираючись на ціпок, він підійшов до неї, обняв, поцілував:
– Я радий, що ви мене зустрічаєте. І за собаку спасибі.
Хатній дух огорнув прибулого запахом чебрецю, бузку, м’яти. Незабаром на столі перед ним пахли смачно молодий борщ, вареники. Парувало молоко.
– Добре у вас тут, як у казці, – розчулено мовив Юрій. – Це, певне, мені винагорода за все пережите. Запам’ятаю цей день навіки.
– Не треба пам’ятати, – мотнула головою Марія, – бо це тепер буде твоя домівка. Довго мріяла про сина, і нарешті ти знайшовся. Куди ж я тебе тепер відпущу?
Юрій усміхнувся:
– Я згоден, матінко.
-Тобі одружитися треба. Чи маєш ти хорошу дівчину?
-Не маю, – засоромився хлопець. – Не мав часу: то навчався, то працював.
Фреш вислизнув на вулицю. За кілька хвилин у сінях почувся дзвінкий Олин голос:
-Тітко Маріє, де ви? Що тут у вас сталося, що Фреш мене за сукню сюди притягнув?
Юрій відчинив двері: перед ним стояла молода дівчина у синій сукні й із синіми очима-незабудками. Хитрі оченята собаки сяяли переможним вогнем: «Ну, тепер ми точно залишимося у цьому райському куточку».
У відчинені двері влився потужний потік сонячного світла – все аж засяяло, заблискотіло.
Правду люди кажуть, що за лютими стражданнями завжди приходять благословенні дні.
Любов ЦІСЕЛЬСЬКА.
