Ще мешкаючи у рідній Полтаві, Тетяна з подружками не раз задивлялася на курсантів-зв’язківців та артилеристів, адже в місті було два військові училища. Дівчині дуже подобалась військова форма, вона мріяла про службу, проте тоді дівчат до училища на навчання не приймали.
«Моя старша сестра пішла здобувати педагогічну освіту, тож і я вирішила, що маю наслідувати її, – почала свою історію моя співрозмовниця. – Вчителькою початкових класів я пропрацювала лише два роки. Щось мені підказувало, що це не моє. На той час я вже вийшла заміж, переїхала жити до чоловіка – в Лебедин, на Сумщину. Тож у 2016 році, коли випала нагода влаштуватися в управління соцзахисту, з радістю погодилася змінити вид діяльності».
Вам також може сподобатися
2015 року у житті Тетяни та її родини сталася трагедія – раптово помер її чоловік. Без батька залишилося двоє синів.
«Старший вже працював, а молодший навчався в інституті. Обидва жили у Харкові. Звичайно, вони підтримували і мене, і бабусю, проте у них було своє життя, свої плани. І якоїсь миті я зрозуміла, що мені потрібно щось радикально змінити. Різне спадало на думку, але раптово у пам’яті сплила далека дитяча мрія: як подобалася військова форма, насичені будні захисників… Тож порадившись з синами та мамою, підписала контракт та у жовтні 2016 року вже прийняла присягу», – розповідає Тетяна.
Спочатку жінка думала, що служба – то ненадовго. От відійде трохи від свого горя, переживе особисту трагедію і повернеться до мирного цивільного життя. Проте і донині не знімає свій зелений піксель.
Кілька місяців Тетяна проходила навчання з радіоелектронної розвідки та військовий вишкіл у Житомирі. Каже, нова справа подобалася, важко було хіба що фізично. Бо на той час їй вже виповнилося 47 років. А потім три роки служила за фахом на Одещині.
«Серйозно захворіла мама, тож мусила перевестися поближче до дому, щоб доглядати її, – продовжує жінка. – Служила у Сумах, у військкоматі. Також у відділенні зв’язку. І часто їздила до Лебедина. 24 лютого 2022 року я зустріла вдома, біля мами. Мені зателефонував колега і сказав, що в мене є 15 хвилин для збору речей. Кинула в сумку зубну щітку, рушник, шкарпетки та інше, що під руку потрапило, та й поїхала в свою частину. До війська рвався і старший син, проте вмовила його та невістку залишитися біля мами та доглядати її, поки мене не буде. Ми ж думали, що то ненадовго, що скоро закінчиться весь цей жах…»
Вперше побачити свою родину Тетяна змогла аж у другій половині квітня 2022 року. До цього часу жила у військовій частині. З першого дня повномасштабного вторгнення допомагала з оформленням величезної кількості чоловіків, котрі з ранку до ночі вишиковувалися у черги під військкоматом. Всі бажали стати на захист рідної країни. За словами жінки, приходили записуватися й дівчата. «На той час брали всіх. Кожному знаходилася робота, адже на нас насувався лютий і безжальний ворог. І, дякуючи нашим людям, ми вистояли, вигнали окупантів із Сумщини. У ті критичні дні українці дуже багато зробили для зупинки рашистів та подальшого протистояння агресору», – запевняєТетяна.
Вперше на собі жахи війни жінці випало реально відчути у березні, коли до них «прилетіло». Загарбники тоді поцілили в артучилище. Було багато поранених, кров, дим… За словами Захисниці, найстрашніше було навіть не за себе – а за побратимів, товаришів.
Коли розмовляли з військовою, на Сумщині стояли морози. До мінус двадцяти. І жодного слова про те, що важко, що несила більше, нарікань на якісь труднощі від Тетяни не було. Лише хвилювалася за наших хлопців, які в цей час сиділи в окопах, були на передовій, в люті холоди тримали позиції, щоб не пропустити ворога далі на нашу землю.
Чи скоро закінчиться ця жорстока війна, поцікавилися в неї. Бо військова знає більше, ніж ми, цивільні. «Треба в це вірити і сподіватися. Мрії здійснюються – я це точно знаю», – переконана Тетяна.
А після нашої Перемоги вона продовжуватиме виконувати свій військовий обов’язок. Але лише якщо всі в родині будуть здорові та критично не потребуватимуть її поруч. Старший син таки став військовим. Свій контракт він підписав ще торік. Мати вже не відмовляла, навпаки – підтримала його вибір, як колись і він з розумінням поставився до її рішення. А молодший мешкає зі своєю родиною на Полтавщині. «Вистачить вже у нашій сім’ї військових», – каже Тетяна. І додає, що добре зрозуміла, що немає нічого важливішого за родину. Заради неї готова пожертвувати навіть кар’єрою…
