Марія народилася та до 6-ти років мешкала у Харкові. А потім разом з мамою та братом переїхала на її батьківщину – у селище Велика Писарівка, що на Сумщині, за сім кілометрів від російського кордону. Після школи здобула спеціальність «інженерна екологія» у Харківському національному університеті міського господарства імені О. М. Бекетова. Проте за фахом не працювала. Вийшла заміж, народила сина і донечку. Оскільки всі дуже полюбляли солодке, жінка почала випікати смаколики. Друзі, рідні та знайомі, якось скуштувавши їх, порадили готувати на продаж. Ось так і зародилася в Марії улюблена власна справа.
Молодій родині дідусь подарував будинок. Марія з чоловіком Валерієм якраз закінчили в ньому ремонт. Щоб шестирічному Кирилу та однорічній Вікторії було комфорт-но гратися, облаштували теплу підлогу. І настав світанок 24 лютого 2022 року…
Вам також може сподобатися
«Вранці нашою вулицею вже їхали танки, «бетеери», – пригадує жінка. – Колони за колонами. Вже й по хатах почали нишпорити рашисти. Але до нас не дійшли. Якось зайшла мова про виїзд з селища, а Валерій сказав, щоб їхали без нього. Мовляв, він тут зараз потрібніший. І ми всі залишилися. Чоловік з товаришами ходив закладати вікна в нашій лікарні, інших важливих спорудах. Готували горючі суміші для боротьби із загарбниками. Вдома ми шили устілки та балаклави для наших Захисників. Для мешканців Охтирки, яку дуже обстрілювали, збирали речі й одяг. А незабаром допомога вже була
потрібна і нам…
Через кілька тижнів українські бійці погнали рашистів назад. Коли по селищу почали стріляти, ми ховалися в нашому погребі. Валера змайстрував нам буржуйку, бо він зварювальник. Також ходив допомагати односельцям з опаленням, в кого труби пошкодило».
На фото: Марія Борода організовує для малечі майстер-класи з розпису пряників. Фото: з сімейного архіву.
З сусіднього села привезли маму Марії. Обидві жінки мали проблеми із серцем, тож хвороби загострилися через постійний стрес. Щоб хоч якось рятуватися, обидві читали молитви. Коли в двір поруч «прилетіло» і зруйнувало одну стіну в сусідському будинку, Валерій відвіз рідних в село до бабусі, за сім кілометрів від дому.
«Там ми змогли витримати 5 діб, – згадує Марія. – Спочатку було тихіше. Але не стало світла. Зіпсувалися продукти в холодильнику. Через день ми почули, що обстрілюють вже село поруч з нашим. А коли просто над нашою хатою почали літати літаки зі страшним ревом, стало зрозуміло – треба тікати подалі. В інтернеті побачила оголошення від блогерки Надії з Волині. Вона писала, що може безкоштовно надати переселенцям хату в селі, але без зручностей. Ми були раді й такій, лише б бути в тиші і безпеці. Домовилися про приїзд. Навіть кошти Надя хотіла передати, щоб доїхали».
З першого разу наприкінці березня виїхати не вдалося. В дорогу зібралися Марія з дітьми, її мама та брат, бабуся та двоюрідна сестра з двома дітьми. Валерій віз їх до Полтави, аж тут – артобстріл. «Думали, що не виживемо, – каже Марія. –
Ледь вдалося повернутися назад. Написала Наді, щоб віддавала комусь житло, бо не зможемо приїхати. Але вона не здавалася і просила спробувати ще. Друга спроба завершилася в Богодухові. Знову обстріли. Залишилися на ніч у знайомих. Згодом таки дісталися до Полтави. Щоб сісти в автобус «Полтава-Львів», мусили познімати всі гроші з карток, зокрема і кредиток, бо за один квиток, який до війни коштував 500 гривень, правили по дві тисячі. Гроші брали навіть за дітей, які сиділи на руках».
До Львова дісталися за дві доби. Звідти – ще автобусами, маршрутками… Дорогою пасажири ділилися з родиною їжею. Нарешті – зустріч з Надією та перша спокійна ніч на Волині. Тамтешні люди позносили переселенцям і речі, і їжу –
все безкоштовно. А щоб віддячити всім, Марія у старенькій духовці пекла смаколики та пригощала селян. Найбільше їх полюб-
ляла місцева дітвора, якої часто набігало повний двір…
1 травня того ж року по Марію з дітьми приїхав Валерій. Його по роботі перевели до Волочиська, що на Поділлі.
Нині до сім’ї доєдналася свекруха, допомагає з дітьми. Кирило вже ходить у другий клас, Вікторія – в дитсадок. А Марія знову зайнялася улюбленою справою. Духовку знайшов для неї товариш, а розкрутитися допомогли у місцевому волонтерському центрі. З рідної Сумщини знайомі передали все необхідне для кулінарії.
Марія активно долучається до проєктів благодійних фондів «Рокада», «Карітас». Жінка – член місцевої ради ВПО. Безкоштовно проводила майстер-класи з розпису пряників для дітей-переселенців, бере участь у благодійних ярмарках. Всі кошти від продажу смаколиків передає на закупівлю сіток для ЗСУ.
8 лютого 2023 року на Куп’янському напрямку зник безвісти рідний дядько Марії, який став до лав ЗСУ. Досі відсутня жодна інформація про нього.
Велику родину війна порозкидала по всій країні. Чи й повернуться до рідного дому? Дехто навіть знає, що його дому вже немає…
