Попри мрію стати архітекторкою, по закінченні школи вона вперто і впевнено заявила, що не вступатиме до вишу. Напрочуд доброму юначому сердечку не хотілося, щоб батьки фінансували недешеве навчання. Бачила ж бо, якою важкою працею дістаються найріднішим кошти. Хоч ті й наполягали, щоб донька все ж здобувала вищу освіту, мовляв, вчили старшу сестричку, «потягнуть» і її, опанувала фах перукаря. Після року перукарства й спроби заробітчанського хліба за кордоном навдивовижу творча особистість все ж вступила до медіашколи в Молдові. Пройшовши трирічний надпотужний вишкіл у міжнародному медійному закладі, та, яка зовсім не любила писати твори у школі, закохалася у журналістику. Тож в 2021-му приєдналася до дружного колективу Болградської районки. Напевно, саме в цім і був Господній промисел: нині редакторка відеоконтенту інтернет-видання «Махала – Дружба» Софія Чебан знана на півдні Одещини не лише як медійниця, а й як активна волонтерка та зоозахисниця. І знаєте, внесок цієї справжньої українки, хоч гагаузки за національністю, в наближення нашої Перемоги важко переоцінити.
«В нон-стопі, в паніці, в сльозах»
Вам також може сподобатися
«Війна для мене розпочалася не в 2022-му, а в 2014-му. Мені тоді було 18, – констатує Софія Чебан. – Ми разом з рідними, які приїхали до нас з Донеччини, хвилювалися й плакали. Ми їх відновлювали психологічно й підтримували».
Власне ж фатальний для всіх українців ранок 24 лютого для дівчини розпочався звично. «У нас було тихо, – пригадує. – Про повномасштабне вторгнення дізналася у маршрутці, добираючись на роботу. Одразу ж зрозуміла, яка мегавідповідальність лягла на власне усю редакцію». Дівчина тоді займалася редакційними соцмережами, сповіщення на які приходили цілодобово й щохвилинно. Тож навіть не могла дозволити собі на хвильку задрімати. Моніторила, аналізувала, інформувала… Емоційно, зізнається, було дуже важко. До того ж початок війни пов’язаний зі ще однією трагічною для сім’ї подією – страшна недуга вкоротила віку батькові.
Одна за одною з’являлися інформації про волонтерів, волонтерські центри. Спочатку допомагала інформаційно, затим й фізично долучилася до команди місцевої волонтерки Оксани Кілафли, з якою пліч-о-пліч досі: збори, відправлення, ярмарки, розіграші… Хлопці з 88-го батальйону неймовірно вдячні болградцям за допомогу.
Волонтери залюбки розповідають діткам про життя братів наших менших
“Лапка допомоги”
Ниву зооволонтерства у рідному краї Софія називає ще незораною. Направду так, багато вже вдалося зробити в цьому напрямку, але ще більше – в перспективних планах. Любов до братів наших менших у дівчини з пелюшок. Погодувати, прихистити – це було завжди, але хотілося чогось масштабнішого. Свого часу редакційний колектив на чолі з головною редакторкою виграв грант. В його рамках організовували зустрічі громадськості, зооволонтерів, влади, вивчали ситуацію з бездомними тваринами, яких рік тому було більше двох тисяч, інформували, фотографували, допомагали, об’єднували у спільноти… Грант закінчився, утім полишити котиків й собачок Софія уже не змогла. Стала, так би мовити, вожачкою команди небайдужих зооволонтерок, кістяк якої налічує десять жінок.
Щоб запобігти зростанню тваринячої бездомності, домовилися з уродженкою Болграда, ветеринаркою, яка приїхала зі столиці, про стерилізацію. За тиждень стерилізували двох-трьох тварин. Збагнувши, що такими темпами цей процес триватиме до безконечності, вдалися до масштабних стерилізацій. Домовилися з подружжям ветеринарів, які приїздили до їхнього міста своїм переоблаштованим під, так би мовити, мініопераційну. Містяни, вже на всі сто довіряючи команді, яка постійно оприлюднює прозору звітність, й добре знаючи власне Софію, охоче донатили. Відловлювали чотирилапих дівчата самі й возили на процедуру своїм авто. Такий захід провели вже двічі: за один день простерилізували 52 тваринки, зібравши донатами на цю справу понад 50 тисяч гривень, приблизно через місяць, теж за день, – 120 пухнастиків (небайдужі скинули на рахунок майже 80 тисяч гривень). Відловлювати пухнастиків важко, не всі охоче йдуть до рук. Тож волонтерки запаслися спеціальними «рогатками» зі снодійним. Тепер процес йтиме легше.
Зоозахисниці лікують тварин, яких, називаймо речі своїми іменами, нерідко травмують люди, а також забирають їх з небезпечних місць, відходжують і прилаштовують у добрі руки. Найбільше мріють про притулок. Бо на перетримку доводиться забирати членкиням команди, яка вже перетворилася на громадську організацію «Лапка допомоги». А в кожної ж вдома своїх тварин вистачає. «У мене, до прикладу, четверо кішок і стільки ж собак, – усміхається Софія. – Джека мама знайшла замотаного в пакет у річці. Він уже дорослий. Господар. Лану мені підкинули з вродженою вадою. Вона – трилапка. Луна вибігла просто на мене, коли проводили чергову стерилізацію. «Вона лиш на вихідні», – заспокоїла я неньку, коли та врешті запитала: «Скільки можна?» Вихідні затяглися… Складається враження, що ті скривджені долею тваринки знають, якими стежками ми ходимо. У нас є переноска, яку жартома називаємо нещасливою, бо навіть пів дня порожньою не буває: лиш прилаштуємо з неї когось, як знов чи знайдем, чи підкинуть…»
Бєляшик грається зі школярами
Нині п’ятимісячний Бєляшик (так назвали потішне цуценя) охоче їздить з дівчатами на зустрічі зі школярами. Лапки собачці переїхала автівка, оперували його у Ізмаїлі. Залюбки складають йому компанію одноокі кошенята. Вони вже проліковані й пройшли необхідну реабілітацію. Утім, красномовно демонструють людську жорстокість. Відрадно, що на Болградщині, пишається лідерка зооволонтерок, останнім часом суттєво зросла прихильність до тварин: по місту розставлено чимало годівниць, в які постійно підсипають корм. Школи й садочки регулярно телефонують, що назбирали корму, нашили подушечок. Чоловіки охоче майструють будки…
Таким Бєляшика знайшли
Бєляшик зараз дуже потішний
…В такому шаленому темпі збігають дні за днями. Недарма ж бо кажуть: було б бажання — знайдеться час. На запитання, про що мріє, дівчина відповіла просто: «На мрії фактично не вистачає часу. Утім хочу, щоби закінчилася війна, зібралися всі рідні за столом. За нашими, гагаузькими традиціями, це так гарно і так гучно. І ще – нам дуже потрібен притулок».
