Вони народилися в один рік і в один день, з різницею у пів години. 6 жовтня 2002-го. Зустрілися воєнного 13 травня 2023-го. Весілля зіграли цьогорічного 18-го січня. Мріяли про міцну родину, донечку Мілену, автівку, домівку, затишок, комфорт і подорожі, старт яким би дав тур Японією… Сповнені палкого непідробного кохання очі дивилися в одному напрямку.
Вони дихали одне одним. Сповнювалися. Жили. Щовільної миті з гарячої передової виходив на відеозв’язок із коханою дружиною: навіть кружляння кабів над головою не стирали рідної усмішки. На 8 березня була запланована нарешті тривала відпустка. По її завершенні все ж вирішив повернутися до навчання. Адже свого часу запальний і гарячий, попри вмовляння-наполягання викладачів, взірцевий студент-другокурсник факультету протиповітряної оборони сухопутних військ Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба, написавши заяву на відрахування, навіть телефонував на гарячу лінію Міноборони, щоб доєднатися до лав Збройних сил України.
П’ять днів. Всього лиш п’ять коротких днів до неї, відпустки, не дожив. 22-річний командир відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів 22-ої окремої механізованої бригади, молодший сержант Микита Вишневський з позивним «Вишня» загинув 3 березня 2025-го на Харківщині. Поховали його в Городку на Хмельниччині…
Микита був професійним у всьому
Обернулась прихильністю доля
Доля змалку не балувала Микиту. Ніби випробовувала на міцність. Хлопчик народився на Донеччині. З п’ятирічного віку позбавлений батьківського піклування. Виховувався у прийомній родині. З початком АТО рідною місциною став Маріуполь. Тут здобув фах автослюсаря. Затим жив у Львові.
Начитаний й залюблений в історію, він стосами скуповував книги. Наполегливий і спраглий до самовдосконалення, він завжди працював над собою, невтомно займаючись боксом й вільною боротьбою. Саме спортсменська братія присвоїла виваженому й поміркованому хлопцю псевдо «Вишня».
…У березні 2024 року вчорашній студент престижного вишу став на захист країни. Бойовий шлях Микити розпочався з роти охорони в Коломиї. Успішно закінчив першу школу пілотів… Уже з червня 2024-го у складі 22-ої окремої механізованої бригади у командира відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів почався відлік гарячих воєнних буднів.
Стільки планів і мрій назавжди зосталися нездійсненими
Проте цей рік не лише нагородив справжнього, хоч і зовсім юного чоловіка омріяною роллю Захисника, яку гордо виконував, а й подарував преміцну родину. У Городку, що на Поділлі, батьки коханої Юлії огорнули спраглого батьківської любові юнака самовідданою материнською і татусевою любов’ю-опікою. Микита став для них сином. За зовсім короткий проміжок щастя, на який все ж чомусь поскупилася доля, затятий людинолюбець й щирий патріот додав у взірцеву українську родину справедливої принциповості, духу свободолюбства. До нього дослухалися. З ним радилися.
Так мало днів відміряла доля для щастя
«Наша Мілена буде схожа на тебе характером, – обіймав кохану голубоокий красень, який затято мріяв про донечку. – Так само, як ти, вперто долатиме будь-які труднощі й напролом йтиме до цілі. І неодмінно матиме мої очі». Війна розпорядилася по-своєму. Так мало днів, скупа, відміряла для щастя: кілька нетривких відпусток й виснажливе чекання.
«Якщо загину…»
Коли йшли з коханою з військкомату, попросив зайти на Алею Героїв. «Як загину, то й моє фото тут буде», – мовив якось риторично. Микита ходив на зустріч зі школярами у місцеву школу, де теща директором. Разом з дружиною, юристкою відділу освіти міськради, підготували промовисту презентацію для дітлахів, що розкривала сутність нинішньої війни й сповнювала патріотизмом.
На фронті у Захисника завжди було “все добре”
Справжній Захисник найпріоритетнішим обов’язком вважав вигнати ворога з рідної землі. Він направду горів війною. Навіть у вихідні навчав хлопців керувати дронами. Навіть у відпустці, виконуючи обов’язки головного сержанта роти, переймався, як там хлопці, чи мають пальне, зброю, все необхідне, тому був на цілодобовому зв’язку.
В одній з останніх телефонних розмов чомусь описав найріднішій, яким бачить свій похорон. Заповів усе: від кольору труни до цитати на звороті пам’ятника.
…А того фатального дня він зателефонував о 8.49. З позиції. Був втомлений. Юля сказала, що набере після хвилини мовчання. Утім Микита пообіцяв, що зателефонує сам, коли трішки відпочине, бо дуже хоче спати.
…Не набирав. Вона чекала. Телефон не відповідав. Вона обдзвонювала побратимів. «Точний приліт…», – почуте назавжди обітне нарощені коханим крила. «Їх не стало трьох, – гіркуща сльоза борознить зовсім юне обличчя. – Мого Микитки й двох побратимів. Одному з них 21, іншому – 20. У нього за десять днів мало бути весілля».
«Як ти, «Вишня?»
…На прощання побратими привезли бойового кота Адольфа. Це вірний товариш Микити. Той прихистив його в одному з бліндажів. Коли ж його розгатили, вірна тваринка знайшла свого господаря й в іншому. Так удвох вони й долали пекельні будні: разом спали, разом їли.
«Побратими, командири так гарно характеризували мого чоловіка, – як же нестерпно болить гордість. – Казали, що був напрочуд відповідальним, надміру виваженим, професійним. Йому було не страшно довірити власне життя».
Юля намагається осягнути біль невідворотного й, на жаль, довіку неспростовного. Планує створити хаб підтримки родин загиблих. Впродовж життя нестиме пам’ять про коханого. Адже українство мусить знати, якою непомірною ціною ознаменований шлях до Перемоги.
«Я приходжу на його могилу, – втирає неприборкану сльозу зовсім юна вдова. – Розповім йому все. А він помахає мені прапором. Вдома почасти, щоб мене розвеселити, пустує: то одне кине, то інше переверне. А якось наснився, попросив не плакати за ним. Сказав, що поспішає до хлопців».
Війна не дала шансів на подружнє довголіття
Микита дуже любив дружину. Розповідав побратимам, що вона у нього аж надто вразлива, тому її потрібно щоднини питати, як вона, як день минув, хто образив. «Як ти, «Вишня?» – чує Юля щоднини з телефонної слухавки. То вірні друзі-побратими її чоловіка-Героя не дають зламатися коханій їхнього «Вишні», який назавжди з ними у строю.
