Вам також може сподобатися
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення росіян, Владиславу Рикову було 28 років. Він народився у Харкові, у родині військових. Батько та його брат були пілотами. Коли Владу виповнилось шість років, бандити вбили всю його сім’ю. Хлопчик отримав поранення, але вижив. Його опікуном став Юрій Покусай, якого він називав батьком. Спочатку Влад навчався в Авіаційному навчальному кадетському центрі імені Данила Дідика. Юрій Покусай каже, що цей центр він створив для Владика та його друзів. Центр і досі функціонує, чимало нинішніх героїв є його вихованцями.
За словами опікуна, коли прийшов час визначатися з вищим навчальним закладом, Влад довго не вагався та обрав Харківський національний університет повітряних сил імені Івана Кожедуба.
«Моє життя тісно пов’язане із авіацією, тож ми годинами могли обговорювати різні професійні моменти», – каже Юрій Покусай.
З початком повномасштабного вторгнення батько й син ще й працювали поруч, Влад – у бойовому штурмовику, Юрій – із цивільним повітряним патрулем. Юрій Покусай пригадує: траплялось, що і пуски по них здійснювали майже одночасно. «Ти там всі ракети зібрав?» – жартома запитував син. А я лиш тішився, який він діловий виріс. Чомусь завжди самовпевнено думав, що із ним все буде добре. Я дуже рано став батьком і, на жаль, дуже рано втратив сина», – зізнався Юрій Покусай.
Влад служив у складі 299-ї бригади тактичної авіації ЗСУ на штурмовику Су-25. Мав позивний «MAGIC», що в перекладі з англійської означає «магія». Його хлопцю дали за віртуозний стиль пілотування. Та всі, хто знав його особисто, кажуть, що він насправді був чарівним і на землі. «Харківщина, Київщина, Донеччина, Луганщина… – чоловіка рятували професіоналізм, стресостійкість і жага Перемоги. Росіяни були переконані, що «авіації в Україні вже не існує». Але глибоко помилялись. Влад впевнено випалював окупантів та їхню техніку», – зазначають у командуванні.
Його намагались вбити ледь не щодня. Проте він продовжував боронити наше небо та нищити ворога. Влад став жахом для окупантів. «Це був звичайний бойовий день. Ранок 7 лютого. Типове завдання – вогневе ураження противника. Розбір цілі, обговорення, підготовка… Все, як завжди. Влад потиснув руку. Виліт… Жити йому залишалось 17 хвилин, – пригадує командир Владислава, Герой України, підполковник Ростислав Лазаренко. – Війна чомусь забирає найцінніше саме в той момент, коли ти максимально спокійний. Я стежив за парою наших штурмовиків на пункті управління, бачив винищувач противника. Ракета Р-37, яку окупанти вже досить давно не використовували, не залишила шансів. Долі секунди… Ведений бачив, як у літак ведучого прилетіла ракета. І я бачив. Влад нічого не встиг сказати в ефірі. Я переконаний: це була помста, адже напередодні ми конкретно «насипали» рашистам. Звісно, до останнього сподівався, що Влад якимось дивом, попри низьку висоту, зумів катапультуватись, що він живий, зараз ми його заберемо, а потім довго разом усе обговорюватимемо. Давно прийняв рішення берегти його, принаймні намагатись. Та як вберегти на війні? Я бачив у ньому майбутнього командира, на випадок, якщо я загину. Він прикривав мене: і не лише в небі, а завжди був поруч, всі проблеми ми вирішували разом. Насправді я продовжу з ним спілкуватись. Тільки тепер це будуть лише монологи. Перший бойовий виліт після втрати когось із побратимів я часто робив саме разом із Владом. Так би мовити «політ честі»… Цього разу його доведеться робити самостійно. Уже без Влада ми пересядемо на F-16. Він був одним із найкращих учнів на курсах англійської мови і мріяв про сучасні літаки, які зможуть краще захистити Україну і перемогти ворога».
Влад дуже любив своїх дівчат – дружину і доньку. Він півтора року від початку вторгнення практично не бачився із родиною і дуже засмучувався через це. Тож орендував квартиру відносно недалеко від розташування підрозділу і нарешті почав частіше їх обіймати. «Я близько знаю його дружину, часто грався з донечкою, – каже побратим. – Тепер Влада немає, і за них відповідаю я, адже ми колись домовилися: якщо загине хтось із нас, то інший буде дбати про його родину, а обіцянку потрібно виконувати».
Один із найкращих українських льотчиків-штурмовиків Владислав Риков загинув в районі Курахового на Донецькому напрямку. Він був повним кавалером орденів «Богдана Хмельницького» та «За мужність». Посмертно льотчику присвоєно військове звання «полковник». А 24 лютого відзначили орденом «Золота Зірка» та надали звання «Герой України». Поховали пілота 11 лютого у Вінниці на Алеї Слави. У місті, в якому він ніколи не жив, та саме тут мріяв оселитись із родиною після Перемоги.
