Перед тим, як віддати своє, врятував сотні інших життів
Коли по завершенні одинадцятирічки Микола Вармінський із Томашівки на Поділлі раптом заявив, що вступає до медичного коледжу, рідні не на жарт сполошилися. Адже змалку ледь не вмлівав від вигляду крові. Утім, перечити не стали. Тепер, крізь призму років і подій, чітко зрозуміло: таки вищі сили скерували непоборного добряка й надвідповідального людинолюбця, готового у будь-який момент прийти на допомогу, на медичну стезю. По-перше, у стінах рідного Чемеровецького закладу познайомився з красунею Юлею, яка згодом подарувала йому справжнісінький сенс життя – синочка Ернеста. По-друге, і це найвагоміше, у період повномасштабного вторгнення бойовий медик, не змігши всидіти в тилу, врятував чимало життів. Його ж життя зі ще вісьмома побратимами обірвав ворожий авіаційний обстріл на Харківщині 5 жовтня 2024 року, за тиждень після сповнення тридцятиріччя.
Вам також може сподобатися
Отримавши дипломи, подружжя медиків приїхало до Томашівки. Спершу обоє працювали в обласній психіатричній лікарні. Згодом Микола перейшов на заробітчанські хліби. За кордоном ж бо вже тривало працювали батьки й періодично на п’ять років старша сестра. Переїхали на Чемеровеччину. Микола свого часу трудився в одній з фармацевтичних компаній. З дружиною розлучився, залишившись у дружніх стосунках. З сином ніколи не припиняв спілкування, бо не чув у ньому душі, надто тісний між ними був зв’язок.
У своєму синові він не чув душі
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, я просила Миколу їхати до мене у Чернівці чи до батьків у Польщу, – пригадує сестра Ірина. – Він навідріз відмовився. У перші дні почав возити воду на блокпости, підсобляти частинам, співгромадянам, переселенцям чим міг. Та цього для справжнього чоловіка виявилося замало. Хоч не мав за плечима армійської служби – пішов до військкомату. «Я медик, – констатував. – І якщо врятую бодай одне життя – це буде супер». Нам із Колею ледь вдалося переконати батька не їхати поки з Польщі, бо теж рвався нищити ворога, а здоров’я вже не те. Я теж хотіла стати до лав ЗСУ, але з братом вирішили, що то для батьків буде надто важко. Один з нас мусить залишитися вдома і, тамуючи сльози, зціпивши зуби, підтримувати іншого».
Ненька приїхала, щоб підтримати, пригорнути, обійняти, на кілька днів, коли син проходив бойовий вишкіл. Про його фронтові дороги, хоч то була лише дещиця правди, та все ж найбільше знала сестра. Вони змалку як нитка з голкою – нерозлийвода. «Брат вже два роки був на нулі, – втирає сльозу Ірина. – А для батьків у нас була незмінна версія, що нібито поблизу Полтавщини, подалі від москальського кордону, на відносно мирній території. Вона зародилася, коли зрозуміли, що один із населених пунктів гарячої Харківщини, що межує з москальщиною, співзвучний із тим, що поблизу Полтавщини. Вони ніколи б не дізналися правди. Якби наш Коля залишився живим».
Микола любив природу. він просто любив життя
Гарячі точки змінювалися ще гарячішими. Бої точилися пекельні. Ворог крив позиції наших всіма видами авіації й артилерії. Батьки купили для підрозділу сина автівку, РЕБ й іншу необхідну амуніцію. Сестра, попри те, що завжди запевняв, що все є, щоразу слала продукти харчування. Саме Ірина, коли в бойового медика зрідка траплялася вільна хвилина і, здавалося, ось-ось поїде дах, вислуховувала усе, що доводилося переживати-звідувати. «Я розумію, що й мене він беріг і казав далеко не все, – аналізує. – Утім, його тригерили ті страшні поранення, розірвані тіла, подекуди тривала неможливість забрати своїх з поля бою. Йому не йшли з пам’яті повні відчаю очі побратимів, їхні стогони, нерідко останні, на жаль, слова. Його найбільше тішило, коли вдавалося зупинити серйозні кровотечі, винести, врятувати, доправити до шпиталю. Він стільки врятував життів! Його дуже гризли докори сумління, коли це було неможливо. Розумієте, врятувати людину вже було нереально, а він все одно у цьому себе звинувачував…»
Українські місцини відгукувалися у серці патріота
На бойовому шляху мужнього воїна було чимало успішно виконаних завдань, за що удостоєний відзнаки Президента України «За оборону України». А ще він двічі був поранений. Були лікування у шпиталях, нетривкі відпустки після них (коли вдалося побачитися з найріднішими і найосновніше – з сином), і навіть реабілітація у Швеції.
Микола Вармінський, хоч і виконував обов’язки керівника евакуаційного медичного пункту, завжди був пліч-о-пліч із побратимами, постійно на виїздах, при потребі й за кермо міг сісти, не гребував жодними обов’язками.
«27 вересня 2024 року Колі сповнилося тридцять, – розповідає Ірина Вармінська. – Відправила йому на фронт символічні подарунки, решту, зокрема сертифікат на наше з ним спарене сімейне тату, залишила вдома. Обіцяли ж бо відпустку. 4 жовтня, як і всі попередні дні, ми з братом говорили-списувалися. Там вже було пекло: я чула його на задньому фоні. Моє останнє повідомлення залишилося непроглянутим. Я знала: відпише вранці, як завжди. 5 жовтня ми з чоловіком поїхали на гриби. Брат замовив. Бо аж марив ними. Й вони, на подив, так гарно вродили. Я настільки була зайнята ними впродовж дня, уявляла, з яким задоволенням Коля їх їстиме, що навіть не відчула наближення невідворотного. Увечері ж стало дуже тривожно. Під моїм повідомленням сиротливо зоставалася одна галочка замість двох: не прочитав. Зайшла на контакт побратима. Той був востаннє в мережі о 15.57, брат о 15.59… Їх не стало о шістнадцятій».
Тепер Герою назавжди 30
Хоч скільки разів просили рідні скористатися бодай найменшою можливістю перебувати у безпечніших місцях, навідріз відмовлявся залишати хлопців, з якими зріднила війна. Після Перемоги планував встановити сонячні панелі на залишеному бабусею господарстві, поїхати на заробітки, щоб придбати синові, якому зараз лише вісім, квартиру. Він мріяв пишатися Ернестовими здобутками, а згодом тішитися онуками. Він прагнув бути надійною опорою для батьків, яких так беріг від хвилювань. Він просто мав би жити. І мав на це повне право. Але залишив його нам. Ціною власного життя. Врятувавши сотні інших.
