З віддаленими звуками війни Антон Білай та його рідні призвичаїлися жити ще з 2014-го. Від їхнього дому в Маріуполі до Широкиного трохи більше десяти кілометрів… Проте їхати зі свого міста, де минули дитинство, юність, початок трудової діяльності, де народилися діти, сім’я не збиралася.
«Я народився 23 березня 1981 року в Маріуполі, – почав свою історію Антон Вікторович. – Після навчання в міському ліцеї закінчив державну академію будівництва та архітектури в Макіївці, здобув фах інженера-механіка автотранспорту. У Маріупольський будівельний фаховий коледж потрапив випадково – не вистачало викладачів, тож мені запропонували роботу. З 2002 року навчав учнів справі технічного обслуговування автомобілів. А через шість років очолив заклад. Коли рашисти вперше прийшли на нашу землю, через бойові дії неподалік у нашому закладі аж вікна тряслися. Затим почалися проблеми зі вступною кампанією: якщо до 2014 року мали близько 800 учнів, то вже в 2016-17 роках – менше 450. Тільки-тільки почали знову набирати обертів, а наш коледж був на другому місці серед подібних закладів у Маріуполі, – навчали вже до шести сотень учнів – як почалося повномасштабне вторгнення».
Вам також може сподобатися
Того ранку Антон з дружиною, сином та донечкою шкільного віку покинулися від вибухів. Спершу подумали, що то знову десь на лінії фронту, до поодиноких подібних звуків вже звикли. Проте правду розповів інтернет…
«Я швидко зібрався, взяв машину і поїхав на роботу, – пригадує чоловік. – Дорогою подзвонив працівникам, сказав не виходити. Проте ті, хто жив неподалік, також прийшли допомогти з нагальним. Затим до вечора їздив містом, стояв у чергах за продуктами, до банкоматів… Наступного дня знову поїхав на роботу. Потрібно було вирішити питання з дітьми-сиротами, які навчалися в нашому коледжі. Адже з моменту прийняття їх на навчання, згідно з законом, я став їхнім державним опікуном».
За словами директора, за тиждень до великої війни будівлю інтернату, розташовану неподалік будівельного коледжу передали теробороні. Дітей вивезли ще в жовтні 2021-го. А в гуртожитку продовжували жити учні, деякі викладачі-переселенці з сім’ями. Вочевидь, хтось повідомив рашистам, де дислокується ТРО, тож 26 лютого в інтернат «прилетіло» вперше.
«Я тоді якраз був на роботі, – каже чоловік. – Почув свист літака і сильний вибух. Коледж аж «підстрибнув». Я ще зумів вибити двері у відділ кадрів, забрати особові справи дітей та трудові книжки викладачів. Разом з працівниками ховали комп’ютерну техніку… Про втечу з міста тоді не думалося. Якби не четверо моїх дітей-сиріт, можливо, посадив би родину в машину і поїхав кудись. Але бачили, що обстрілюють всю Україну. Куди ж тікати? Тепер вже розумію, що потрібно було садовити учнів на вантажівку та везти подалі…»
На фото: Директор коледжу разом з колегами робили все, щоб хоч щось урятувати від знищення. Фото: надане співрозмовником.
У квартирі Антона Вікторовича ще був газ. Щодня він з дружиною варив бульйон, кашу, макарони – все, що можна було дістати, і носив, коли трохи стихали обстріли, до гуртожитку. Годував дітей і дорослих. Всього їх було 24.
«Носив їжу у емальованому відрі, – продовжує він. – Всі вже сиділи в підвалі й чекали з мисками, коли я прийду. Так тривало до 5 березня, допоки і в нас не зник газ. Вулицями курсували патрулі поліції на бронемашинах. Вони евакуйовували вразливі категорії населення. Я попросив забрати людей з гуртожитку. Сам же забрав своїх і поїхав до знайомих в Урзуф. А коли повернувся по сиріт, мені сказали, що їх знайти нереально, і що вони в безпеці. Як виявилося пізніше, їх привезли у центр міста, у сховище, а 20 березня вони вийшли самі до Мангуша, звідти рашисти доправили трьох до Донецька. Четвертому ж хлопцю, який на той час був вже повнолітнім, дали вибір куди їхати. Він самостійно якось добрався до Львова».
23 березня Антон разом з родиною на автівці та його батьки на своєму автомобілі вирушили в бік Запоріжжя. Кажуть, що збилися з рахунку, скільки минули ворожих блокпостів. Орки брудними руками перемацували навіть засоби гігієни, рилися в постільній білизні, дитячих речах…
«На той час я вже знав, що нашого дому немає – бачив відео з попелища, яке залишилося від нього, – каже Антон. – В моїй кишені була лише зв’язка ключів… Тож витримувати знущання від загарбників ставало вдвічі важче. Морально. Якось вони навіть спитали, чи мої діти, а потім, засунувши голову в авто, перепитали сина й дочку моє ім’я… На деяких блокпостах рашисти стояли в задрипаних радянських куфайках з мосінками… Декого орки змушували здирати плівки з вікон… Загалом у черзі на виїзд з окупації було зо дві сотні автівок.
Коли нарешті побачили наших, самі собою в нас почали текти сльози. Позаду залишилася левова частка страху, небезпеки, відчаю, переживань та невідомості. Вже на стоянці у Запоріжжі до нас підійшов військовий. Я за звичкою вийшов, відкрив багажник для перевірки… А чоловік обійняв мене і сказав: «Заспокойся, сину, ти вже вдома. Нічого не треба показувати». Я повернувся і заплакав…»
Кілька ночівель у знайомих в Запоріжжі, Дніпрі і нарешті 25 березня родина прибула до Хмельницького. Сюди давно кликав колега Антона Вадим Овчарук, директор Хмельницького політехнічного фахового коледжу, з яким поєднують багаторічні зв’язки. Не раз зустрічалися на різних професійних заходах, навіть вивчали систему освіти в Сполучених Штатах Америки.
«Я думав не лише про те, куди вивезти сім’ю, – продовжив Антон Вікторович. – Мені потрібно було знайти підходящу базу для продовження функціонування будівельного коледжу. Вадим Володимирович запропонував шість кабінетів, надав кімнати в гуртожитку. Перші місяці, можна сказати, я ночував на роботі. 22 квітня всі мої викладачі та студенти отримали зарплати і стипендії. Навіть набрали 46 учнів у групу. Торік – вже 70. До вересня 2022 року сюди переїхало 4 викладачі та 16 дітей з Маріуполя. З них 8 – діти-сироти».
На початку квітня 2022 року до Антона зателефонувала Ірина Верещук та повідомила, що необхідно забрати двох дітей-сиріт, які опинилися в Донецьку. Вони змогли подати знак, що хочуть на підконтрольну Україні територію. Ні на які варіанти рашисти не йшли, окрім того, щоб директор особисто за ними приїхав.
«Вирушив у 20-х числах травня. Київ, Польща, Литва, Латвія, Москва, Ростов на Дону, Донецьк… Дорога зайняла три доби. Тамтешні медсестри навіть вийшли з кімнати, не могли дивитися на радість і сльози від щастя нашої зустрічі з хлопцями. Бо до того дітей запевняли, що вони нікому не потрібні», – пригадує чоловік.
Зворотна дорога ледь не обернулася катастрофою. Антона Вікторовича прикордонники допитували так, наче хотіли виявити в його особі працівника українських спецслужб.
«Вони запитували: «Куда ты едеш? Мы завтра будем в Запорожье». Я сказав, що їду в Хмельницький. Тоді почув: «А послезавтра будем в Хмельницком…» Казали, що виявили в моєму телефоні багато співпадінь з їхніми орієнтуваннями… Збиралися везти на поліграф, задавали провокативні запитання… Словом, робили все, аби виявити мою проукраїнську позицію. Дали заповнювати анкету, на іншому боці якої були питання: Як я ставлюся до СВО, до військових рф та полку «АЗОВ». Я написав, що нейтрально. «Это как?», – спитали. Я сказав, що я пацифіст, що я за мир в усьому світі. Нарешті віддали мій телефон і сказали, щоб передав своїм СБУшникам, щоб здавалися, що забезпечать їм «радушный прием»…
Дякувати Богу, ризикована поїздка завершилася благополучно. Один з хлопчиків нині мешкає в Хмельницькому, інший професійно займається боксом у Німеччині. Його забрала до себе тренерка.
На фото: У жовтні 2022 року президент Володимир Зеленський присвоїв Антону Білаю звання “Заслужений працівник освіти України”. Фото: надане співрозмовником.
«У нашому коледжі продовжують вчитися діти як очно, так і з-за кордону: з Австралії, Японії, США, – каже директор. – Торік в актовій залі коледжу відкрили міні-хостел. Реалізувати проєкт вартістю близько мільйона гривень допомогли як місцеві благодійні фонди, так і Швейцарський. А з технікою для нього посприяли колишні випускники закладу».
З учнями Антон Білай вже побував на екскурсіях у багатьох країнах світу, відвідали навіть Гаагу, де, сподіваємось, дуже скоро винесуть заслужений вирок кремлівським керманичам та їхнім посіпакам.
На своїх учнів директор каже не інакше, як «мої діти». Адже понад усе переймається їхньою долею. Заради них навіть наважився вирушити в одну з найнебезпечніших поїздок у своєму житті. Щоб на власному прикладі довести – для України кожен її мешканець – важливий.
