Галина Іванівна на початку 90-х мало не туманіла від розпачу: два роки як поховала чоловіка, а потім, як і багато хто з українців, потрапила під скорочення. В той час підприємства і заводи закривали. Жінка сама ростила донечку, потрібно було якось виживати. Словом, крутилася як могла. А коли у 1998-му Іринка закінчила школу і вступила до університету, жінка зрозуміла, що настав час спробувати й заробітчанського хліба.
«Ми жили в однокімнатній квартирі у передмісті Києва, – почала свою історію Галина. – Моєї зарплати продавчині в магазині побутової хімії ледь вистачало на квартплату і харчі. А вчити дитину за що? І вдягнутися дівчинці хочеться… Та й з хлопцем вона почала зустрічатися, студентом з Черкащини. Зрозуміло, що ж у нас житимуть, коли вирішать одружитися. А тут де всім подітися? Тож зібрала невеличку валізу, у куми позичила двісті доларів і поїхала куди везли. Щастя випало шукати в Іспанії. Там вже було чимало наших. Вони підшукували нам роботу, надавали житло, бо вже і мову знали, і обжилися там… Звісно, за це брали з нас гроші чи не щодня».
Вам також може сподобатися
Жінка пригадує, як батрачила на полі, збираючи помідори. Як обманювали їх і не платили обіцяне. Як доглядали за престарілими, божеволіючи від їхніх примх та крику… Але врешті Галина познайомилася з чоловіком, років на 15 старшим, який через певний час запропонував розписатися. Коли він помер, жінка отримала у спадок його невеличкий будинок неподалік моря.
«На той час Іринка вийшла заміж, народила синочка Максимка, – продовжує жінка. – Я приїздила до них раз-двічі на рік. Допомагала бавити онука, привозила смаколики. І вони збиралися до мене на відпочинок. Але донечка знову чекала на поповнення. У вересні 2021 року на світ з’явилася Катруся. Про те, що в Україні почалася велика війна, я дізналася вранці 24 лютого: якраз приїхала до дітей допомогти з малятами. У мене навіть квиток був куплений до Іспанії. За кілька днів мала виїжджати. Порадившись, ми вирішили, що треба вирушати за кордон. Швидко зібралися і чекали, коли буде змога покинути Київщину. Врешті на початку березня таки сіли в наш автобус. Житомирська траса мала жахливий вигляд. Обіч дороги часто бачили перекинуті, згорілі, розстріляні автівки… Їхали довго. Ще довше – понад 20 годин – проходили кордон з Польщею. Ми були всередині, а люди з наплічниками, сумками, візками, малі і дорослі, старики йшли пішки, обходячи наш автобус. І вони рухалися швидше, ніж наш транспорт. Мало не всю дорогу Катруся плакала. Вона була ще дуже малою для такої важкої дороги… Та й Максимко не раз рюмсав, обійнявши мене».
Зять Галини Іванівни Ігор попрощався з рідними ще в столиці. З перших днів повномасштабного вторгнення він разом з друзями записався до підрозділу територіальної оборони. А потім, коли визволили Київщину, став до лав українського війська.
«Вже як переїхали кордон, нас дуже тепло зустріли поляки, – продовжує жінка. – Пропонували багато їжі, напої, теплі речі, ковдри. Окремо надавали все необхідне для дітей. Від харчування, підгузків до пляшечок й іграшок. Загалом протягом цієї важкої подорожі ми постійно відчували підтримку в країнах, які проїжджали».
І затишний бабусин дім, і тепле іспанське сонечко, і лазурне море не змогли витіснити з серця Іринки мрії повернутися до рідної оселі в Україні. Чим довше тягнувся час у гостинному закордонні, тим більше молода мама мріяла про повернення. Врешті, через пів року, попри постійні вмовляння Галини Іванівни, рішення було прийняте і замовлені квитки.
«Там – мій чоловік, тато моїх дітей. Там – мій рідний дім, друзі, робота. Там все, що я люблю, до чого звикла з дитинства», – переконувала матір Іринка. Хоча й сама в душі розуміла, що ніхто в Україні не може бути в безпеці в цей час.
З того часу жінка з дітьми мешкає вдома. Діти підросли. Вже знають, куди ховатися під час тривог. Максимко навчається у школі, Катруся відвідує дитсадок. Малеча розуміє, що відбувається в країні, знає, що таке бомбосховище, укриття, шахед, окупанти. Слова, які всі діти у світі не мали б знати і розуміти. Тим більше – бачити.
Раз на рік, влітку рідні вирушають на море, до бабусі. Два тижні Галина Іванівна тішитиметься донечкою та онуками. Готуватиме заморські наїдки, пригощатиме всіх смаколиками. І знову плакатиме сама у чотирьох стінах свого будиночка, коли проводить усіх на автобус до України.
«Не ми почали цю жорстоку війну. Але Україна неодмінно переможе», – твердо вірить жінка та чимало розповідає своїм іспанським друзям правду про те, що коїться на її рідній землі. Галина Іванівна продовжує працювати – доглядає за старенькою бабусею. Бо не звикла сидіти, склавши руки. Вона мріє доживати вік на батьківщині. Під мирним переможним українським небом.
