Звичайна, працьовита вкраїнська родина. Вони виховували трійко синів, по-чорному пахали біля чималого господарства й земельки. Складали мрії-плани, поетапно втілюючи їх у життя. Втім той, хто хибно називав себе братом, підступно вдершись на нашу землю, зруйнував до фундаменту все: і у цій, і в, на жаль, багатьох родинах наших співвітчизників.
«Ми з чоловіком переїхали із Воронежу, що на Сумській Шостинщині, до сусідніх Клишок уже з Сашком і Ярославом, – розповідає Наталія Череповська. – Старший син 2000 року народження, середній – 2004. А в 2011-му щедрий лелека подарував нам ще Тимурчика». Сім’я жила з господарства-городів, тож змалку хлопчики не цуралися жодної роботи.
Вам також може сподобатися
Саша гарно малював. В молодших класах його роботи прикрашали шкільні стенди. А ще умів відкладати копійчину: змалку випасаючи людську худобу, ставши дорослим не цурався халтур, адже у столичному вищому професійному училищі здобув фах з виготовлення та ремонту меблів, залишившись працювати на тамтешньому підприємстві «Комод». За зароблені гроші почасти купував найновіші моделі телефонів, бо дуже любив фотографувати і знімати відео. «Землі під ногами не чув», – з любов’ю казала про напрочуд спортивного, верткого, непосидючого онука бабуся.
В 19 років хлопець пройшов неабиякий відбір, аби нести строкову службу в прикордонних військах. А через пів року уже підписав контракт із Державною прикордонною службою України. У часи ООС стояв зі своїм підрозділом в селищі Мілове на Луганщині.
«Про те, що почалася велика війна, вдосвіта поінформувала вчителька Тимурчика, – пригадує Наталія Василівна. – Набрала Сашка. Він, як завжди, запевнив, що все добре. Коли зрозумів, що я почула гул великої машини, вибив. Одному Богу відомо, яке пекло ми пережили тоді впродовж кількох місяців. Зв’язку майже не було. Тричі син, дивом покриття спіймавши, дзвонив прощатися. Лиш згодом розповів: «Куди не пробуємо йти – скрізь впираємося в орків. Зв’язку нема. З командуванням теж». У травні їх звільнили наші Збройні сили. Тоді після реабілітації в Дніпрі зробив нам сюрприз, приїхавши ненадовго додому. Він змінився. Дуже. Дитина ж бо зовсім. Розумієте, служити – це одне, а бачити, як вбивають – геть інше. А потім Сашка з побратимами відправили на сержантські курси до Іспанії. Розповідав, що коли тамтешні інструктори дізналися, що їм довелося звідати, лиш знизили плечима, мовляв, чого вас навчимо». А потім в юному житті Захисника були пекельні фронтові дороги Лисичанська, Чернігова, Бахмута, Часового Яру, Серебрянського Лісу, Курдюмівки…
Останнє спільне родинне фото
У вересні того ж 2022-го до лав артилеристів гордо доєднався батько Сашка Роман. А Ярослав все не міг дочекатися, поки 18 сповниться, аби одразу оббивати пороги військкоматів, щоб теж гнати ворога. Таки добився свого: взяли в родину штурмовиків.
«Я спати не могла, – зізнається жінка, – уявіть: троє з хати на війні. Як мені ложку до рота тягти, як не знаю, чи мають що і як поїсти, як мені під ковдру залізти, як вони в холодних окопах… Як робот обходила господарство, піклувалася про молодшого сина, чекала плюсів і дуже боялася чужих номерів».
Один раз вдалося пересіктися-зустрітися батькові з синами на війні. Неньку тоді по відеозв’язку набрали, нафотографувалися.
…3 липня 2023 року в Олександра на руках від поранень помре його найліпший друг, а він отримає поранення ноги. Після шпиталю оборонець стане інструктором безпілотних авіаційних ударно-розвідувальних комплексів, а потім купить собі дрона й продовжить нелегкі дороги війни.
На Покрову в телефонній розмові син зізнається неньці, що чекає нагородження, адже має отримати заслужену нагородну зброю. В той день нагородження перенесуть… А сьомого жовтня набере побратим й повідомить, що Саші більше нема. Що він лиш заступив на позицію, що приліт, що встиг ускочити в бліндаж, що пекельний вогонь, що останки побратими забрали. Зв’язалися з командуванням, там підтвердили, сказали, за днів три привезуть. Відпросилися з позицій тато й брат, з’їхались родичі. Утім, тіла не віддавали – потрібне було ДНК, бо ж впізнанню не підлягало. «В одних списках він вже числився загиблим, – втирає нестерпну сльозу осиротіла ненька, – в інших – зниклим безвісти за особливих обставин, як і належить, без ідентифікації. Проте я точно знала: його вже нема. При наших прощальних обіймах під час його останнього візиту до домівки я чітко передчувала: це остання зустріч. А він вперше притиснув мене так міцно-міцно. Син не хотів їхати, а я – відпускати. І в мить, коли його не стало, я це відчула. Нестерпним болем й незнаною досі порожнечею. Чекали збігу ДНК не вірячи в жодне диво (хлопці сказали, він був там один), а просто не маючи змоги похоронити. На 9 і 40 днів замовляла сорокаусти… Забрали його машину з речами і збереженнями, знайшли блокнот, де робив фінансові розрахунки. Серед першочергового спрямовував кошти на поїздку на море, хотів повезти нас за кордон. Саша планував під час чергової відпустки познайомити нас з коханою. Так багато про неї розповідав. Він точно не хотів вмирати. А ще Саша просив, аби ми зробили-облаштували так звану велику кімнату і придбали туди великого стола. «Щоб ми всі до вас з’їжджалися», – казав. Ми виконали це його побажання. І вперше за тим столом зібралися, щоб його пом’янути». Збіг ДНК стався аж 15 квітня 2024-го, а похоронили оборонця 29 квітня.
«Він не хороший, – обійме неньку дужий побратим на прощанні. – Він – найкращий». Ще довго численні друзі, знайомі розповідатимуть батькам про добрі справи, які робив, не піарячись, про дівчат, що надто йому симпатизували, про мрії, що ніколи не здійсняться.
Ненька, що майже два десятка літ була солісткою народного художнього колективу «Вишиванка», співати більше не може. Заледве вмовила найрідніших повернутися до цивільного життя. «У Романа немало контузій, тож здоров’я зовсім кепське, – ділиться Берегиня. – Ярослав ж, 9 місяців без ротацій відбувши на війні, фізично ніби вдома, психологічно все ще воює, все на зв’язку зі своїми побратимами. А Тимурчик дуже сумує й плаче за Сашком. Знаєте, раніше ходили на могилку щоднини. Люди кажуть, так не можна, щоб не порушувати його спокій. Тож стараємося рідше. Лиш, майже щоднини їдучи повз Алею Слави, сигналимо йому, а він махає прапором».
Родина Череповських посильно допомагає нашим Захисникам, мріє про Перемогу й просить усіх небайдужих підписати Петицію про присвоєння Звання Героя України їхньому сину, якому війна навіки зоставила 24. Не будьмо байдужими. Перейти на неї можна за посиланням:
