Вам також може сподобатися
Артем та Леся Дячки – хмельничани. Артем, закінчивши школу, у 2010 році добровільно підписав контракт. Служив у військах спецпризначення. А вдруге підписав наприкінці 2013-го. Трохи раніше, влітку, на дискотеці зустрів свою долю. Леся на той час працювала юристом, заступником директора на великому підприємстві. За два місяці хлопець освідчився. Весілля вдалося справити лише у травні наступного року, адже Артем продовжував служити. Але його військовий шлях вже не був таким безпечним – російські війська захопили Крим, частково окупували Донбас…
«На зв’язок Артем виходив раз на тиждень або й рідше, – почала свою історію Леся. – Мамі навіть не казали, де він. Розповідали, що працює, що все в нього добре».
Весілля святкували 21 травня 2014-го в авральному режимі. Ніхто ж не знав, чи зможе Артем приїхати. Тож за день мусили купити сукню, туфлі для нареченої, інше необхідне. А на обручки гроші вже позичали.
«Тоді держава не дуже й звертала увагу на військових, – каже Леся Дячок. – І фінансування було таким собі. Навіть зняти кошти було проблемою – біля банкоматів стояли великі черги, ще й ввели обмеження на зняття готівки… Я потім ще не один місяць розраховувалася з боргами. Та й все, що потрібно було Артему з одягу, амуніції тощо доводилося купувати за власний кошт. Те, що давала держава, або було неякісним, або його не вистачало. Просити допомоги ми не хотіли. Чоловік казав, що, можливо, комусь це потрібно більше, ніж йому».
За свою службу Артем відзначений кількома медалями. Леся пригадала, що за 48 місяців його служби бачилися лише під час нечастих ротацій та коротких відпусток. А в жовтні 2018 року, коли закінчився черговий контракт, чоловік новий вже не підписав. Хотів побути вдома з дружиною, та й мама потребувала більшого догляду – мала інвалідність.
«Артем пішов у центр зайнятості з нашим бізнес-планом, – розповідає Леся. – Ми хотіли започаткувати власну справу, щоб бути разом. І він як учасник бойових дій від держави отримав майже 50 тисяч гривень на реалізацію проєкту. Вирішили вирощувати мікрозелень. Тоді це було щось новеньке в Україні. Спочатку знайшли інформацію в інтернеті, а потім навчалися онлайн в американських фермерів. Орендували офісне приміщення, затим на отримані кошти частково придбали необхідне обладнання. Його знайшли в Україні. Перевірене на якість насіння спочатку посіяв на нашому городі мій батько, який багато років пропрацював агрономом. Для вирощування овочів у великих об’ємах потрібно багато площі, а от для цієї справи нам достатньо було й 70 квадратних метрів приміщення. Коли отримали достатньо насіннєвого матеріалу, заклали його в землю на нашій першій в державі вертикальній фермі мікрозелені. Тоді ж зареєстрували власну торговельну марку «Трава».
За словами жінки, починати справу було дуже важко: оскільки коштів від держави не вистачило на все необхідне устаткування, довелося шукати фінансування по знайомих, сплачувати борги. Одночасно створили в соціальних мережах сторінки, в яких розповідали людям про користь та цінність мікрозелені в харчуванні.
«Першою нашою клієнткою була багатодітна мама, – продовжує розповідь Леся. – Вона якраз шукала подібний товар для себе і своєї родини. За нею поступово додавалися й інші клієнти. Свою продукцію ми надсилали поштою по всій Україні. На той час вже вирощували паростки 12 культур: гороху, гречки, соняшника, кінзи, розторопші, конюшини, цибулі, трьох видів редиски, дайкону та пшениці. Останню ми продавали як сировину, з якої люди готували собі сік».
Після початку повномасштабного вторгнення подружжю дали три дні, щоб звільнити орендоване ними приміщення. Його збиралися використовувати для військового призначення.
За такий короткий час, зрозуміло, в місті навряд чи можна було підшукати підходяще приміщення та перевезти обладнання. Тож родині довелося відвезти все в село, до батьків. Вони стали думати, що ж робити далі.
«Виникла ідея виготовляти сік з паростків пшениці, так званий вітграс, – каже фермерка. – Тим більше, для цього підходило і наше обладнання. Тож взяли в оренду колишнє приміщення сільської ради в селі, де мешкають мої батьки. Зробили там ремонт і почали налагоджувати справу. Запустили її за два місяці».
Подружжя не опустило рук, перепрофілювалося та нині продовжує розвивати свою справу. Леся розповіла, що весь процес отримання соку триває 300 днів. Стебельця мають бути заввишки 10-12 сантиметрів. Якщо ж вони почнуть кущитися – така сировина вже не годиться. Щоденна порція для дорослої людини складає 30 міліграмів.
«Одразу після того, як сік вичавлюємо, його заморожуємо, щоб не втратив своїх корисних властивостей, – зазначає Леся. – Оскільки в ньому дуже багато мінералів і вітамінів, він швидко окислюється. Замовлення маємо по всій Україні й навіть за кордоном».
Найголовніша ідея спільного бізнесу полягала в тому, щоб працювати і бути разом, зізнається Леся. Тож вони не збираються зупинятися на досягнутому. У подружжя є багато ідей та мрій. І вони переконані, що разом здатні подолати всі виклики, які перед ними виникатимуть, та досягти задуманого.
