Олег Павлишин був старшим за сестру Ірину на п’ять років. Народилися й зростали вони у дружній родині, що мешкала на Прикарпатті. У дитинстві обидвоє – нерозлийвода: брат горою стояв за сестру, вона ж завжди прикривала усі його витівки.
«Після того як Олег закінчив Івано-Франківське училище міліції, працював правоохоронцем у Коломиї, в Яремче, – розповіла Ірина Бордун. – Паралельно здобував вищу економічну та юридичну освіту. Та з часом все більше замислювався над тим, щоб започаткувати власну справу. Що врешті і вдалося. Звільнився з міліції та почав розвивати бізнес у рідній Надвірній».
Олег створив сім’ю, з дружиною виховували сина та дві донечки. Попри щоденну зайнятість, чоловік знаходив час для активного спорту: захоплювався сплавами річками, велоспортом, скелелазінням, скітурами (професійним спусканням на лижах)…
«Брат мав розряд з альпінізму. Підкорив не одну світову вершину. Сходив на Монблан, Маттерхорн, Казбек та інші гори. Олег – кандидат у майстри спорту з дзюдо і рукопашного бою. Він передавав свій досвід іншим, водив туристів гірськими стежками», – продовжує сестра.

На фото: Попри щоденну зайнятість, Олег знаходив час для активного спорту. Фото надане сестрою Іриною.
Не міг Олег залишитися байдужим, коли запалав столичний Майдан, коли почалося протистояння на буремному Сході. Він активно долучався до важливих і потрібних зборів, допомагав, возив, знаходив все: від їжі до спорядження. І завжди, як-то кажуть, тримав руку на пульсі. Тож коли почалося повномасштабне вторгнення, рідні розуміли, що він не залишиться осторонь. Проте на війну чоловік пішов 7 березня 2023-го. У свої 44 з половиною роки був штурмовиком, десантником 46 окремої аеромобільної бригади.
«Олег товаришував з моїм чоловіком, – продовжує Ірина. – Любомир також захоплювався спортом, мав чимало креативних ідей, був патріотом рідної землі. За фахом Любомир – учитель математики та інформатики. Коли навчався в аспірантурі в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, паралельно працював там на підготовчому факультеті, потім був заступником директора з навчальної роботи у Коломийській гімназії імені Михайла Грушевського. А в 2016-му очолив управління освіти у громаді, був депутатом міської ради двох скликань. З початком великої війни чоловік організовував прийом внутрішніх переселенців, згуртовував місцевих підприємців для допомоги з харчами, засобами гігієни, речами тощо. Але для себе вже прийняв виважене й аргументоване рішення. Розуміючи його погляди на життя, на цю війну, на національно-патріотичне виховання, на те, як ми виховували наших дітей, я, швидше, очікувала на це його рішення, але боялась собі у цьому зізнатися. Хоч і мав бронювання як посадовець, як педагог – 4 березня він вже був у військовій частині 10 гірсько-штурмової бригади. Пішов добровольцем».

На фото: Любомир Бордун пішов на війну добровольцем. Фото з домашнього архіву.
13 березня Любомир Бордун з побратимами вже були на Житомирській трасі під Києвом, затим його боротьба продовжилася на Луганщині. Воював під Лисичанськом, у Сіверськодонецьку. З побратимами тримали оборону на місцевому заводі «Азот». Місто покидали одними з останніх. 9 вересня 2022 року Захисника відзначили медаллю «Захисник України» від Ради національної безпеки та оборони України. Любомир Бордун не встиг її отримати особисто.
«Він не мав іти на те завдання. Помінявся з хлопцем, бо планував приїхати на п’ятий день народження сина додому…» – каже Ірина.
23 вересня біля села Спірне на Бахмутському напрямку Любомир Бордун загинув від осколкового поранення. Тоді померла частинка й самої Ірини. Не стало її найріднішого, найкращого, найкоханішого. Відійшов у засвіти той, з ким мали жити і творити, подорожувати та мріяти, ростити дітей та бавити онуків-правнуків… Цілий світ неначе зупинився.
Непомірно болючою втратою стала загибель товариша й швагра для Олега. І через пів року після похорону, владнавши всі свої справи, він став на захист держави. Навчання проходив в Англії. Хоча був найстаршим у групі, в навчанні і в фізичній підготовці – найпершим.
«Олег воював на Донецькому напрямку, а влітку 2023 року його підрозділ перекинули на Запорізький, – пригадує сестра. – 14 серпня він не повернувся з завдання. Через дев’ять днів нам повідомили, що зник безвісти. Потім були довгі дні очікувань. Знайшли тіло. Чекали підтвердження тесту ДНК. І нарешті, коли отримали співпадіння – жахливе усвідомлення: загинув.
Олег Павлишин загинув 14 серпня 2023 року. 20 серпня йому мало б виповнитися 45…
«Ті дві зими були найважчими в моєму житті. Я втратила чоловіка і брата – дуже важливих для мене людей. Кожен із них був мені і вчителем, і порадником, і захисником… Але трохи згодом я зрозуміла, що мушу себе чимось заповнити, щоб не збожеволіти від горя. Вирішила, що найкращі ліки – допомагати таким, як я, а також родинам діючих військових. Тим більше, мене в громаді багато хто знав, багато до кого я могла звернутися по допомогу», – пригадує, як почала свій шлях у соціальне волонтерство Ірина Бордун.
У березні 2024 року жінка ініціювала коло підтримки для дружин військових, а з часом ще з двома дружинами військових створили громадську організацію «Сила життя», яку очолила Ірина.
Сьогодні спільнота об’єднала понад двісті матерів, дружин, сестер, дітей – які втратили рідних або все ще чекають на них, тривожаться і моляться за тих, хто продовжує тримати оборону нашої землі. Вони плетуть і співають, танцюють і малюють, їздять на екскурсії та плавають в басейнах, п’ють каву та вишивають, ходять у кіно та просто обіймаються, коли поруч. Діляться тим, що на душі. І стає трохи легше…
«Ми розуміємо, як буває важко. Ми підтримуємо, організовуємо майстеркласи як для дорослих, так і для дітей. Маленькими кроками ми йдемо шляхом зцілення. Особистим прикладом я показую, що саме від кожної з нас залежить, якими виростуть наші діти. Розумію, може боліти так, що інколи забуваєш про них. Бо горе спопеляє. І боліти буде постійно. Але потрібно працювати з собою і витягувати себе. Поки не допоможеш собі – не зможеш допомогти іншим. Навіть власним дітям. Але життя після втрати існує», – поділилася власним досвідом Ірина.
Сьогодні жінка навчилася поєднувати надважливі і для неї, і для інших напрямки діяльності. Вона і фахівець із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб, і амбасадор компанії «Зціли серце матері» від Канадської фундації «Кленова надія», де втілюють рекреаційні програми для матерів і дружин загиблих Захисників.
«Час, який вони мали» – під такою назвою зовсім скоро має вийти книга американського письменника Дона Снайдера про шлях, який нині торує Ірина Бордун, та рани, які вже ніколи не загояться. «Я мусила поділитися своїм болем. Ще раз пережити надзвичайно складні емоції, ще раз прожити минуле, а не заховати в собі. Щоб пам’ять жила. Заради моїх Любомира й Олега. Заради всіх Захисників, які віддали і продовжують віддавати життя на кожного з нас, за свою рідну землю».

















