Нана з батьками приїхала в Україну в 1992 році, коли в її рідній Абхазії тривала війна. Її тато родом з Черкащини, мати – з Грузії. Оселилися в селі Ташлик на Черкащині. Тут дівчина закінчила школу, згодом здобула вищу економічну освіту. Працювала у Смілі бухгалтером. І долю свою знайшла. Згодом разом з чоловіком Юрієм переїхали в місто. У подружжя народилося двоє діточок.
«Юра з дитинства захоплювався футболом, – почала свою історію Нана. – Грав і за місто, і за район, область. І коли у 2008 році взяв на руки первістка Романа, перше, що подарував сину, – футбольний м’яч. А коли він підріс, разом об’їздили чи не всю Україну, відвідали чимало матчів».
Юрій після закінчення технологічного університету в Білій Церкві працював за фахом у Києві. А коли не стало роботи, подався на заробітки за кордон.
Татова путівка в спортивне життя для Романа стала визначальною: хлопець впевнено торував футбольну кар’єру. Ще школярем виборов близько 60 медалей, ставав кращим гравцем команди. А в 13 років його помітили в Закарпатському футбольному клубі «Минай» і запросили в команду. Батьки підтримали сина та відвезли його за тисячу кілометрів від дому. Вже там Роман і навчався, і тренувався. Там і застала хлопця велика війна.
У Смілі залишалися лише Нана з чотирирічною Ангеліною. Юрій працював у Литві. «Мені зателефонував свекор та сказав, що Київ бомблять. А Юра порадив заправити машину і їхати в село до батьків. Почала збиратися. Певне, у пам’яті збереглися спогади, як з татом і мамою тікали з Абхазії… Зібрала максимально все – навіть літні речі», – пригадує жінка.
З кордону дав знати Юрій, що повертається. Згодом забрав Романа. З місяць всі жили в Ташлику. Чоловік пішов у тероборону, робив запалювальні суміші тощо. А коли отримав повістку, Нані з Ромою сказав: «Я не хочу, щоб ти тікала з нашими дітьми з дому. Тому йду захищати свій край». У військкоматі наказали чекати виклику. А мобілізували лише в лютому 2023 року. Перший бойовий вихід був у травні на Донеччині. Нана дуже хвилювалася, чекала на звістку.
«Інколи було відчуття, що він на роботі, за кордоном. Тому були впевнені, що з ним все добре, що нічого поганого не може з ним трапитися. Але все одно, коли попереджав про завдання, яке виконуватиме, серце сповнювалося тривогою. Знав, що я місця собі не знаходитиму, якщо не подасть вісточки. Тож навіть просив інших повідомити мені, що з ним все добре. Дуже раділи, коли приходив у відпустку. Намагалися кожну хвилину побути разом. Відвідували родичів, ходили в басейн…
Юра дуже полюбляв робити сюрпризи. От і на мій день народження приїхав без попередження. Подзвонив у двері, подарував величезний букет. А в листопаді 2023 року без попередження приїхали до Роми в Ужгород. Він навіть повірити не міг, що це ми, що тато приїхав… П’ять діб відпочивали разом, ходили в гори. Поверталися через Рівне, провідали мою сестру. Наче хотів усіх побачити», – розповіла Нана.
Юрій Плаксюк обіцяв приїхати на день народження донечки 10 січня. На Новий рік дружина ще встигла передати йому та побратимам домашніх смаколиків. Поспішала, бо мав вирушати «на нуль».
…На завдання він вирушив на день раніше запланованого. Нана, як завжди, чекала на «галочку» в телефоні. Але її все не було. Наступні дні куди лише не телефонувала, кому тільки не писала, розшукуючи рідного. Аж свекруха нарешті зізналася: «Навіть не знаю, як тобі сказати… Немає вже нашого Юрочки».
Він загинув з побратимами в машині, в яку влучив ворожий дрон. Тіло Нана не хотіла, не могла оглядати.
«Я не те що не хотіла дивитися на тіло, я просто знала, що збожеволію від болю. Тому попросила показати руку з обручкою… Опізнали його брат та батьки», – згадує ті жахливі миті жінка. Нана хотіла запам’ятати його живим. Упізнала за обручкою, яку купували колись разом. Колись із неї вилетів камінчик…
Юрія привезли 10 січня. На день народження донечки. Через два дні поховали. А 15 січня мав святкувати іменини Роман…
Хлопець дуже важко переживав втрату тата. Навіть зібрався залишити футбол. Матері знадобилося чимало сил, щоб переконати його продовжити улюблену батькову справу. І коли врешті його визнали кращим гравцем турніру, Роман погодився, що татова мрія має жити. Нині хлопець готується до вступу у виш Австрії, хоче бути перекладачем. А футболом займатиметься у вільний час.
Нещодавно Рома виставив пост у соцмережі: «Колись я дуже не хотів, щоб тато дивився, як я граю у футбол. Бо хвилювався. А тепер багато віддав би за ті його слова: «Рома, куди ти лупиш той м’яч?!»
«Це був найкращий чоловік, тато, син. За 17 років спільного життя він жодного разу не підвищив до нас голос. Він любив, оберігав, шанував кожну рідну людину. Обожнював дітей. Нам дуже його не вистачає», – не може стримати сліз жінка. І ця рана навряд чи загоїться.
