Ігор Дубик став на захист рідного Маріуполя ще у 2014 році. У 2022-му знову боронив рідне місто. Пережив ворожий полон, а після визволення знову повернувся до лав ЗСУ. Восени 2023 року загинув на Донеччині. Ідея відкрити пекарню зародилася у чоловіка, коли він був у російському полоні. Про свій задум розповів дружині Оксані, проте реалізувати його не встиг. Попри втрату рідного дому, переїзд до Львова, пережите горе, сильна жінка знайшла у собі сили і втілила мрію коханого – неподалік Львова відкрила пекарню «Сімейні рецепти родини Дубик».
Щасливі будні
Вам також може сподобатися
У 1986 році юна випускниця Немирівського будівельного технікуму за розподілом потрапила на роботу у Кривий Ріг. Влаштувалася майстром на будівництві. Якось дівчат запросили на спортивні змагання – підтримати спортсменів тресту (у радянські часи трести об’єднували кілька компаній однієї галузі). Увагу Оксани привернув статний красень. Познайомилися, розговорилися. Ігор закінчив Жданівський (у радянські часи таку назву мав Маріуполь) металургійний інститут і працював головним енергетиком на місцевому заводі залізобетонних конструкцій. Їхні гуртожитки були поруч, тож бачилися щодня: гуляли у парку, ходили в кіно. Вже за два місяці після знайомства Ігор прийшов на побачення з величезним букетом «Ти вийдеш за мене?» – спантеличив зізнанням. «Спочатку я відмовилася. Думаю: ти бач, який швидкий. Через тиждень він знову освідчився. Тут я вже погодилася – а раптом втретє не покличе, як буду без нього?» – жартує пані Оксана.
Зіграли весілля, через дев’ять місяців лелека приніс донечку Світлану, незабаром – синочка Дмитра. «Коли я була вагітна донькою, ми вирішили переїхати з промислового забрудненого Кривого Рогу у Маріуполь, – гортає сторінки щасливого сімейного життя Оксана. – Звісно, Маріуполь теж не був екологічно чистим, але ж там було море. І це було рідне місто чоловіка. Ігор працював, я виховувала дітей, а коли підросли – влаштувалася на рибоконсервний завод».
Пішов захищати Маріуполь і Україну
Ростили дітей, будували будинок. Ігор започаткував бізнес – столярну майстерню, займався бджільництвом. Це були прості щасливі роки. Все змінилося у 2014-му. Ігор з перших днів став на захист України від ворога. Разом з однодумцями заснували громадську організацію «Маріупольська дружина», де навчали містян протистояти російській агресії. Ігор був кандидатом в майстри спорту з вільної боротьби, тож навчав маріупольців силових прийомів. Був одним із організаторів мітингів проти війни і агресії рф. І активно волонтерив. «Майже усі кошти, які чоловік заробляв у столярній майстерні, йшли на допомогу нашим військовим, – каже Оксана. – А у 2015-му Ігор приєднався до батальйону «Азов», брав участь у боях за Широкине».
Через рік Ігор звільнився з війська, але підтримувати Захисників продовжував. Очолював спілку ветеранів Донецької області при Міністерстві ветеранів України. «У чоловіка з однодумцями було багато планів, – продовжує пані Оксана. – Зокрема хотіли розвивати ще один напрямок – підтримувати тих, хто повертався з війни: надавати психологічну підтримку, допомогу в реабілітації, організовувати відпочинок і відновлення. Однак не встигли…»
У перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, Ігор Дубик забіг ненадовго додому. Просив дружину, щоб разом з батьком виїжджала з Маріуполя. А сам пішов захищати рідне місто і Україну. Йому було вже 58 років, тому брати до війська його не хотіли. Долучився до бригади територіальної оборони.
«Наші діти вже мали власні сім’ї і жили в інших містах, – знову прокручує в пам’яті події кінця лютого 2022-го Оксана. – Але я вирішила залишитися – щоб бути поряд з коханим. Ми тоді не думали, що все буде настільки погано». І все ж через місяць Оксана з батьком таки виїхали з Маріуполя до Львова, де жив син Дмитро. У перші дні великої війни Ігорю вдавалося передавати рідним звістки про себе. Боронив рідний Маріуполь. Отримав важке поранення, разом з побратимами потрапив у полон: Оленівка, тюрми Бєлгородщини та Курська, приниження, катування…
«Після нашої Перемоги відкриємо пекарню»
«Вісім місяців чоловік провів у полоні – без медичної допомоги, без їжі, постійно витримуючи тортури, – дружина не може стримати сліз. – Коли дізналися, що Ігор повернувся з неволі, одразу з дітьми помчала до нього. Дорогою він просив купити побільше хліба. Побачене вразило: чоловік при зрості 180 сантиметрів важив всього 42 кілограми, тоді як його звична вага – 75 кілограмів». Рідним зізнався, що постійний голод, який супроводжував у полоні, підкидав думки про їжу. І саме в полоні Ігор вирішив: коли повернеться додому і закінчиться війна, вони відкриють сімейну пекарню, де в асортименті будуть хліб, булочки, кекси, пиріжки. І обов’язково – торт «Наполеон», який він дуже любив.
Після трьох місяців реабілітації «Дуба» (позивний) знову повернувся у військо. «Якось, бавлячись з онуками, він сказав: «Не хочу, щоб мої внуки воювали», – пригадує Оксана. – І 24 лютого, але вже 2023 року вступив до лав 109 бригади тероборони». А Оксана з сином зайнялися волонтерством для підрозділу чоловіка і батька, у вільний час жінка плела сітки. Розрадою були телефонні розмови: «Ми з чоловіком розмовляли вечорами, дуже довго розмовляли, говорили про все на світі, згадували Маріуполь, свій дім. Адже якось так складалося, що раніше в нас ніколи не було можливості для таких розмов. І ми намагалися виговоритися. Щоправда, більше говорила я. А він слухав, слухав…»
Востаннє розмовляли 9 жовтня. «А 11-го мені наснилося, що я не могла додзвонитися до нього, – важкі спогади ятрять душу. – Я знала, що 10-го він був на завданні. 11-го не брав слухавку. Я почала телефонувати знайомим, вони сказали – Ігор на завданні. А 13-го мені зателефонували з ТЦК і повідомили, що Ігор зник безвісти. Але я вже знала, що він загинув».
Старший лейтенант Ігор Дубик загинув 11 жовтня 2023 року під час бойового завдання у селі Юр’ївка, неподалік Торецька на Донеччині. «Того дня він не мав іти на завдання, – каже дружина. – Але пожалів молодих хлопців і пішов замість них». Тривалий час тіло Героя не вдавалось забрати з поля бою. І лише під час складної операції тіло «Дуби» вивезли. Поховали Героя 23 серпня, на День державного прапора, у Львові.
«Наполеон», який так любив «Дуба», завжди є в асортименті пекарні
Майже рік Оксана відновлювалася після втрати. «Якось мені наснився чоловік і каже: «Потрібно починати свою справу. Пам’ятаєш, я казав тобі про пекарню». Раніше ми з дітьми розмовляли про те, чим мені зайнятися. Я схилялася до того, щоб відкрити будівельний майданчик – тобто працювати у сфері, в якій розбираюся. Але після того сну остаточно вирішила, що таки відкрию пекарню. До речі, своїм рішенням здивувала рідних».
Щоб здійснити мрію чоловіка, а тепер і свою, Оксані довелося багато вчитися. Вона стала учасницею, а згодом і переможницею ветеранського проєкту «Відвага до бізнесу» від Львівської міської ради та програми чеської громадської організації «Людина в біді». Вона успішно захистила бізнес-план та отримала грант. Адміністрація села Поршна, що неподалік Львова, виділила в оренду землю. Також була програма від греко-католицької громади Bosco, де Оксана навчалася кулінарії і виграла грант. «Коли чоловік ще у полоні думав про власну пекарню, вигадав і назву – «Бабусині смаколики». Однак така назва вже зареєстрована у Києві. Тому свою пекарню ми назвали «Сімейні рецепти родини Дубик», – розповідає Оксана. – І вона повністю відображає нашу діяльність, адже майже все готуємо за нашими родинними рецептами. Печемо хліб, пиріжки з різними начинками, булочки, рогалики, піци, круасани, пляцки. І обов’язково – «Наполеон», який так любив Ігор і мріяв про нього у довгі дні полону. Усі ці рецепти були записані у сімейну книгу рецептів, яку вела моя свекруха, а потім передала її мені. Дуже шкода, що не вдалося вивести її з Маріуполя. Але всі рецепти залишилися в пам’яті. І саме вони стали основою нашої рецептури».
Сьогодні у пекарні родини Дубик пахне свіжим хлібом, домашньою випічкою і теплими спогадами. Кожен виріб тут – не лише про смак, а й про любов, вірність і незламність. Оксана Дубик зберегла не лише родинні рецепти, а й втілила в життя мрію чоловіка, який віддав життя за Україну.
