Все дитинство і юність Валентина промайнули в Шепетівці. А народився він 12 березня 1995 року в Рівному. У шкільні роки брав активну участь у змаганнях зі стрільби, посідав призові місця, був учасником команди Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Сокіл Джура», займався вільною боротьбою. Був призером України з панкратіону (вид бойового мистецтва, який поєднує елементи боротьби і кулачного бою). Також захоплювався фотографією.
«Ми зустрічалися ще зі старших класів, – розповідає дружина Дарина. – Після школи Валентин поїхав до Києва, вступив у Національну академію внутрішніх справ. А по її закінченні працював в Ізяславі – в Національній поліції інспектором-криміналістом. Валентин був відповідальним у роботі, хорошим спеціалістом, талановитим та здібним. Проте після трьох років вирішив залишити службу, і ми знову повернулися до Шепетівки».
Вам також може сподобатися
Чоловік влаштувався в охоронну фірму, але мріяв започаткувати власну справу. Він дуже любив ремонтувати автівки, добре розбирався у техніці. Тож наприкінці 2021 року разом з другом вирішили відкрити СТО – станцію технічного обслуговування автомобілів. Навіть приміщення встигли придбати та розпочати ремонт.
«Удосвіта 24 лютого 2022 року ми прокинулися від гулу над головою. Валентин мене заспокоїв, що то літак. Проте насправді на Старокостянтинів полетіла перша ракета… А невдовзі нам зателефонували рідні та повідомили, що рашисти почали повномасштабну війну. Чоловік тричі ходив з товаришами до військкомату, але його не брали. Постійно казав: «Хто, як не ми?» А на початку березня повідомив, що має на збори дві години…» – пригадує Дарина.
До учбового центру у Яворові він потрапив за день до масованого обстрілу полігону військами рф. Він забрав багато життів наших військових. Проте Валентину пощастило залишитися в живих. Згодом його відправили тренуватися у 10-у окрему гірсько-штурмову бригаду «Едельвейс» в Коломию. Був зарахований стрільцем-санітаром. І вже звідти за розподілом наприкінці травня 2022 року поїхав на Луганщину. Перші бої із загарбниками чоловік розпочав під Сіверськодонецьком. Затим був Лисичанськ, Соледар…
На фото: Валентину Бородію назавжди залишиться 27 років. Фото: з сайту Шепетівської громади.
«Коли він попереджав, що йде на завдання і може кілька діб не бути на зв’язку, я чекала і молилася, щоб знову почути його голос, – каже дружина. – Валентин завжди заспокоював, знаходив потрібні слова, щоб мене підтримати. Знала, що спочатку він був піхотинцем, потім возив необхідні речі на нуль, а остання його спеціальність – снайпер».
Восени Валентина на добу відпустили в недалекий тил. Туди ж на побачення до нього поспішила Дарина. Хоч така коротка зустріч ще більше додала туги, проте не скористатися шансом обійняти кохану людину обидва не могли. А перед самим Новим роком чоловік отримав довгоочікувану відпустку. Десять діб з рідними, друзями пролетіли наче мить. І знову – в горнило війни.
«Востаннє ми спілкувалися обідньої пори 13 січня. Поговорили, мабуть, хвилин п’ять – і зв’язок обірвався. Сказав, щоб не хвилювалась, бо йде на завдання. І що не знає, як воно буде далі. Наче готував мене до чогось… А тут ще й моя бабуся померла. Все перемішалося: похорони, тривожне очікування дзвінка, сльози і надія…»
Коли 19 січня Дарина побачила у своєму телефоні пропущений виклик з невідомого номера, серце наче щось відчуло. Перетелефонувала. «Мене запитали: «Дарина Бородій?» Я відповіла, що так. І одразу ж до них – чи все добре з чоловіком. «Ви на роботі? Ми зараз приїдемо», – кажуть. А коли побачила людей у військовій формі, одразу все зрозуміла…» – і досі не може стримати сліз жінка.
На фото: Посмертно Герою вручили орден “За мужність” ІІІ ступеня. Фото: з домашнього архіву.
«Валентин був хорошим товаришем та другом, він завжди міг допомогти і ділом, і порадою. Був розумним хлопцем і досвідченим не на свої роки. Здавалося, Валентин має відповіді на всі питання», – згадують побратими.
Поховали Валентина Бородія 23 січня в Шепетівці. До свого 28-річчя Герой не дожив менше двох місяців… Той період для Дарини був наче в тумані. Не вірила, що Валентина вже немає. Сподівалася, що то якась помилка… Пізніше побратими розповіли, що загинув чоловік 18 січня від кулі снайпера поблизу Роздолівки Донецької області. А в переддень він ще врятував товариша, витягнувши його з поля бою та передавши медикам. Посмертно боєць удостоєний ордена «За мужність» III ступеня. Він став почесним громадянином Шепетівки.
«Хоча вже минуло два роки, як його немає, мені й досі складно ходити на кладовище. Змиритися з цією втратою неможливо. Стільки мрій залишилося нездійсненними… Валентин казав, що після війни обов’язково купимо велику машину і будемо подорожувати Україною. Бо наша країна – унікальна. В ній є багато місць, які варто побачити… Тож тепер я маю жити за двох, здійснити наші плани і задуми. І де б я не була – він завжди поруч», – переконана Дарина. У серцях багатьох людей Валентин Бородій був незламною людиною. І пам’ять про нього залишиться також незламною.
