Ольга поспішала швиденько завершити робочу документацію. Бухгалтерський звіт до кінця робочого дня має бути у шефа на столі. Часу-то, в принципі, вистачає. Утім, дуже треба вибігти раніше. Зі студентською подругою домовилися про зустріч в улюбленому кафе. Таке вони практикують. Раніше – щотижня, згодом – щомісяця. Тепер самі з себе сміються, що, живучи в одному місті і майже поруч працюючи, скоро одна одну на вулиці не впізнають. У столі в кабінеті, про всяк випадок, завжди лежали туфлі на підборах. Ольга вже кілька років, попри звичку, вироблену ще зі старших класів, не носила підбори. Добре, що врешті й до нас дійшла мода носити кросівки і зручне взуття й під ділові костюми, й під сукні.
Випивши дві філіжанки кави і з’ївши пів шоколадки (хоча подібного собі намагається не дозволяти: гарна фігура й чиста шкіра обличчя, як мовиться, вимагають жертв), Ольга напрочуд швидко впоралася з поставленим, хоч і, здавалося б, складним завданням. Віднесла папку з паперами керівнику й, знітившись від чергової похвали, відпросилася з роботи раніше. Поправила макіяж і зачіску. Побаченим в люстерці 45-річна жінка, яка виглядала суттєво молодшою свого віку, залишилася задоволена. І вже з дверей вернулася: захотілося перевзути зручні кросівки на колись улюблені туфлі на підборах. Тим паче, вони пасували під вчора куплену зелену сукню.
Вам також може сподобатися
Зачиняючи двері офісу, побачила, що до зупинки, яка зовсім поруч, під’їжджає потрібна маршрутка. Щоб встигнути, жінка почала бігти. Майже перед самою зупинкою спіткнулася. Звернулася набік нога. Хруснув підбір. Тримаючи в одній руці туфлю, в іншій підбір, з легким розпачем констатувала: маршрутка поїхала. Повернулася на роботу. Разом з колегами посміялася зі своєї невдачі, дійшовши висновку, що слід зав’язувати з модельним взуттям. Перевзулася.
На зупинці якраз стояв тролейбус, що їхав в потрібному напрямку. Водій ремонтував йому «роги». Розпашіла вбігла в нього. Сіла на єдине вільне місце. «А, то це вас ми так довго чекали?» – усміхнувся сивочолий чоловік в пікселі. «Певно», – підтримала жарт, бігцем глянувши в глибокі голубі очі. «Отже, в ресторан?» – підсумував. «Безумовно», – кинула відчепно, розуміючи, що незнайомець жартує. «Сподіваюся, ви людина порядна і слова дотримаєте», – вів далі наполегливо. «Звісно», – кинула виклик швидше самій собі. «Тоді нам на наступній виходити, – констатував, підіймаючи важкий наплічник, – знаю непогане затишне містечко. Любив бувати там в мирні часи».
«Іро, маю прохання: перенесімо зустріч на завтра. Форс-мажор. Ввечері наберу і все розповім», – написала подрузі і згідно кивнула, що готова виходити.
Подаючи руку втомленому підтягнутому чоловікові, Ольга сама собі дивувалася: завжди стримана, скромна, перелякана, як же вона могла погодитися? Хоча донька, яка давно мешкала з чоловіком і донькою в іншому місті, наполягала, щоб ненька неодмінно завела стосунки, хвилювалася, що вона сама, адже з моменту смерті батька минуло вже шість років. Та Ольга впиралася. І чоловіка, з яким прожили душа в душу, забути не могла, й не розуміла, навіщо їй поруч абсолютно чужа людина. У те, що в такому віці можна ставати рідними, не вірила. Тож жодного разу, скільки не кликали на побачення потенційні женихи, нікуди ні з ким не ходила. А що вже подруга робила невдалих спроб звести Ольгу з «нормальною людиною». Все намарно.
Він завернув в ресторан, що був і Ольжиним улюбленим. «Костянтин», – подав руку, коли вже розмістилися за дальнім затишним столиком й зробив замовлення. «Ольга», – відповіла чомусь пошепки й піймала себе на тому, що у незнайомця не лише ім’я таке, як у її покійного чоловіка, а він дуже на нього схожий: манерою розмови, статурою і навіть усмішкою й глибокими голубими очима.
Розговорилися. Чоловік якраз приїхав у відпустку. З фронту. Він командир бойового підрозділу. За десять днів повертатиметься назад. А відпросився на хрестини внучки, яку ще навіть не бачив. Єдиний син теж добирається з фронту на хрестини омріяної донечки. Дружина приїхала з Італії. Щоправда, давно колишня. У неї своя сім’я.
Коли ввечері набрала подругу й розповіла про свою приключку, та не могла повірити. Утім, довго сміялися обоє. І з її рішучості, і з його зухвальства, і з його величності випадку.
…На хрестини пішли уже вдвох. Вирішили: не в тому віці, щоб, як мовиться, квітково-цукерковим періодом відтягувати справжні стосунки. Та й в країні війна. Хтозна, що зміниться завтра. На третій день розписалися.
…За десять днів командир повернувся до своїх хлопців. Ольга віддано і ревно чекає. Щоднини спілкуються по відеозв’язку.
А ось зламаний підбор, який виявився доленосним, Ольга тримає на полиці в серванті: внукам-правнукам на солідні річниці весілля розповідатимуть, яке він диво сотворив.
