Ірина всю ніч не могла зімкнути очей. Хвилювалася. Завтра – повноліття у її старшого онучка, якого вибавила з пелюшок. Син Ігор з невісткою Еллою студентами були, коли привезли тримісячного Толика бабусі з дідусем. У Іри з Дмитром якраз молодша донечка підростала, Ярослава. Вона залюбки у вільний від уроків час бавила племінника. Молодята ж приїздили двічі на місяць. Квитки дорогі, тож не дуже наїздишся.
Без мами з татом зробило хлоп’я перші кроки, без них вимовило перше слово. Закінчивши навчання, квартиру в рідному місті під виплату взяли. Іра молодіжний кредит дітям вибила. Разом зі сватами грішми підсобили молодятам. Нереально ж бо у нашій країні молодим спеціалістам, хай і з червоними дипломами, самотужки житло купувати.
Вам також може сподобатися
Жили молоді в іншому мікрорайоні, проте приїздили до батьків ледь не щоднини. Малюк усе до Іруськи просився, так бабусю називав. Та дітям з собою пельменів з варениками й голубцями наліпить-наморозить. «Коли ж їм готувати, – безапеляційно знаходила виправдання своїй гіперопіці Ірина, коли дорікав їй Дмитро. – Вони – молоді, тільки-но роблять кар’єру. І поспати хочеться подовше. А Елла ж жінка. Вона має гарно виглядати. Скільки ті салони краси займають часу, сам знаєш, по нашій Славці бачиш». Славка їхня по закінченні школи вчилася у престижному виші столиці, паралельно підзаробляючи фотомоделлю. За її напрочуд гарну зовнішність не один брендовий виробник запрошував рекламувати його одяг. Дівчина вже об’їздила чимало країн. Пророкували їй майбутнє за кордоном. І коли покликали на престижну роботу, батьки таки наполягли, щоб виїздила.
…Ірина йшла до ліцею, де навчалися обдаровані діти. Там вже другий рік поспіль вчиться її Толик. У травні буде випускний. У Ігоря з Еллою ще двійко хлопчиків підростають. Та як би це парадоксально не звучало, не судилося бабусі їх ні пригорнути, ні на руки взяти. Як сталося так, що їхні такі міцні сімейні стосунки перетворилися на затято ворожі? Не одну безсонну ніч розмірковувала над цим Ірина. Не раз зачіпала цю розмову, коли з-за кордону телефонувала Ярослава. Донечка намагалася оминати цю тему, проте могла й боляче дорікнути: сама, мовляв, мамо, винна. Щоразу ставила це питання вже три роки вилитим у граніті таким рідним очам її Дмитра.
Попервах вони жили з невісткою, здавалося б, як мама з донькою. Елла ніби й дослухалася до її порад. Щиро дякувала, забираючи ледь не щоднини приготовані свекрухою напівфабрикати. Намагалася якомога на довше залишати в бабусі Толю. Вони часто обмінювалися жіночими секретами й дарували одна одній подарунки. Аж допоки Ірина не порадила своєму синові серйозно поговорити з невісткою або навіть поставити крапку у стосунках з нею.
…Того дня на їхньому порозі Ігор з’явився білий, як стіна. Сказав, що телефонували з банку, мовляв, за його кредитною карткою існує суттєва заборгованість – 60 тисяч гривень. Долар був тоді ще по вісім гривень. Кредиткою користувалася виключно Елла. Куди поділа гроші, пояснити до толку не могла. Все вторила: «Зняла раз тисячу, другий, третій, п’ятий, на дрібні побутові витрати. А потім росли відсотки. Я їх намагалася сплачувати. Не зменшувалося тіло кредиту. Зізнатися боялася».
На що пішли ті гроші, досі не знає ніхто. Батьки Ігоря навідріз відмовилися гасити цей кредит, відверто заявивши сину, що навряд чи доцільно продовжувати жити далі з жінкою, яка веде якесь подвійне життя й так обманює. «Може, продасте своє авто?» – запитали сватів. Ті продали. Борг погасили. Але після оцих перипетій Елла так задурманила Ігорю голову, возила його по екстрасенсах, що той… уже чимало років поспіль вірить, що рідна ненька «поробляє» йому і його дітям. Боїться її, як чорт ладану. Усіляко уникає зустрічей, забороняє наближатися до рідних.
Як обпечений, одразу з кладовища, не зайшовши в кафе на поминальний обід, помчав додому з похорону батька. Не кликав неньку, коли народжувалися діти. Він її уникав! Ні, не просто уникав. Він категорично забороняв їй наближатися до нього, до родини, до дітей. «Сину, за що ти так? – запитала якось, таки дочекавшись під під’їздом. – Я ж твоя мама». «Яка мама стане своїм дітям шкодити, як ти нам? – відповів, зібравши, здавалося б, докупи все зло. – Не смій, чуєш, ніколи більше не смій наближатися до когось з нас ближче, ніж на десяток метрів!»
…Ірина чекала Толика при вході в ліцей. Продзвонив дзвінок на урок. Внук не з’явився. На її дзвінки не відповідав. «Ярославо, – набрала доньку, – набери Толика. Запитай, де, попроси, хай вибіжить на хвильку. Я гараж продала. Привітати хочу. Йому ж бо 16 нині».
«Мамо, – намагалася підібрати слова, щоб не так травмувати найріднішу, якій пів року тому прооперували серце. – Йди додому. Толика нині в школу Ігор з Еллою не пустили. Вони підозрювали, що ти прийдеш і щось принесеш, а брати від тебе що-небудь бояться».
Ватяні ноги відмовлялися йти, очі шукали найближчу лавочку. Здавалося, серце вискочить з грудей. Присіла. Взяла телефон. Відкрила фото свого Толика, яке скопіювала зі шкільного сайту (там виставляли кращих учнів): «Нічого, дитино, ти скоро станеш зовсім дорослим й усе зрозумієш. Головне – мені до того часу дожити».
