Віра поралася у старенькій батьківській хатині. Вичистила піч з комином, побілила стіни, пофарбувала ще дерев’яні вікна, випрала тюлі, штори, покривала й тканні бабусею доріжки. Невеличкі кімнати сповнилися щасливого запаху дитинства і свіжістю. Здавалося, ось переступить поріг ще дужий кремезний батько з оберемком дров, щоб розпалювати п’єц, а завжди привітно усміхнена ненька візьметься вимішувати великоднє тісто, у хаті запанують тиша й очікування дива. Вірі довірять створювати чудернацькі візерунки на крашанках. Ото любила вона змалку це дійство. Відрізками марлі прив’язувала до яєць найрізноманітніші листочки, квіточки, мініатюрні гілочки. Затим батько варив їх у крутому наварі цибулиння й виймав у холодну воду. Так тішилося дівча, знімаючи марлю, отим малюнкам.
Вже ніхто не палитиме піч, не пектиме пасок – пішли батьки у засвіти. Віра присіла на ліжко, над яким заквітчані рушником у рамках висіли сімейні світлини. Вона одна була в батьків. Певно, тому часто дорікала рідня мамі й татові, що, мовляв, дуже вже розбалували донечку. Утім, ті не зважали. Продовжували далі догоджати, втілювати всі забаганки. Коли по закінченні школи поставила перед фактом, що замість вступати до вишу, поїде з подругами за кордон, батьки і плакали, і вмовляли. А що вже Коля, однокласник, який змалку у неї закоханий, просив-переконував не робити дурниць. «Він, доню, любить, тебе по-справжньому, – наставляла ненька. – Вивчитеся, сім’ю створите, ми з житлом допоможемо, онуків нам народите». «Не мого він поля ягода, – заявляла гордовито. – Таких Микол біля моїх ніг сотні будуть, як стану моделлю».
Вам також може сподобатися
Окрилена обіцянками майбутніх роботодавців, за кордоном дівчина все ж моделлю не стала. Додому повертатися не хотіла, міркуючи, що втілить омріяне пізніше, а поки попрацює різноробочою. Йшли роки. Віра то прибирала у чужих будинках. То доглядала за старенькими. У її житті часом траплялися чоловіки. Про кожного думала, що то назавжди. Втім, жоден цивільний шлюб довго не тривав. Додому приїздила раз на два роки. Гостювала недовго. З кожним приїздом все старішими ставали батьки. З кожним від’їздом слізно просили її залишитися, все несміливіше нагадуючи про таких омріяних внуків. А ще під час кожної побувки вдома жінка розпитувала про Колю. Запевняла, що власне він їй нецікавий, цікаво просто, як доля його склалася. Батьки навперебій розповідали про стрімкий розвиток кар’єри талановитого будівельника, що створив свою компанію, про красуню-дружину і двійко чудових донечок.
«Я повернулася назовсім, як ви і хотіли. Пізно, так? – шепотіла Віра до світлин, а з очей нестримно скрапували сльози. – Великдень завтра, а вас нема. Купила я, мамо, пасочку. Бо випікати нема для кого. Пофарбувала, батьку, яйця, як завше з вами. Піду до церкви посвячу». Світлини мовчали, лиш дивилися прямо в душу рідними очима.
«Віро?» – на вечірній вулиці, коли йшла на службу, зупинилася автівка. В сивому статному чоловікові впізнала колишнього однокласника. «З Великоднем!» – сказав, забираючи у неї козину, щоб поставити в авто. Він їхав з мамою святити паску.
Микола розповів, що дружину його підступна хвороба забрала в кращий із світів ще два роки тому. Доньки з сім’ями живуть за кордоном, мають там свої невеличкі бізнеси.
..Удень Микола прийшов до Віри. Говорили. Згадували. То плакали. То сміялися. «Віро, ніколи тебе не забував, – почав знічуючись. – Поїхали зі мною. У мене будинок в обласному центрі. Що ж ми житимем по одному». «Поїхали», – сказала пошепки і поклала свою долоню на його. А зі світлин з такою любов’ю дивилися дві пари найрідніших у світі очей.
Леся Садомська.
Врізка: Їдучи в автівці з Миколою до його дому, Віра шкодувала лише про одне: чому так пізно, чому батьки не бачать?
