Вам також може сподобатися
У родині Любові Савівни та Володимира Сергійовича Стефаненкових народилося двоє синів. Мешкали всі на Одещині, в селі Миколаївка. Мати понад 18 років пропрацювала дояркою у місцевому колгоспі, а тато – токарем. Старший син Ігор вивчився, одружився, мешкав з сім’єю окремо від батьків. Молодший Сашко також знайшов свою долю. Після школи він здобував фах тракториста, затим прийшов час йти на строкову службу. Потрапив у Дніпро, в танкові війська. «В армії він був з пів року, – розповідає Любов Савівна. – Служити далі завадила травма хребта, яку Сашко отримав ще дитинстві, коли впав з яблуні. Якось мені зателефонували з госпіталю і сказали приїхати. Виявляється, коли ремонтували машину, хлопці підіймали якусь важку деталь, і Сашко, навантаживши спину, тільки встиг скрикнути та знепритомнів. Лікар сказав, що його треба комісувати і забирати додому. Так і зробили».
Прощатися із Сашком прийшло все село, бо усі знали його як дуже добру та роботящу людину. Фото з сімейного архіву.
Олександр пробував себе на різних роботах: і хліб випікав на хлібозаводі, і на будівництві трудився, допомагав орендаторам збирати овочі, був різноробочим у фермерському господарстві… Одружився. Названій донечці Валентині був за турботливого батька. «У 2014 році Сашка викликали у військкомат і запитали, чи не хоче підписати контракт із ЗСУ, – продовжує жінка. – Він погодився. Тривалий час воював на Донеччині, Луганщині. За службу не раз був нагороджений військовими відзнаками. А коли почалося повномасштабне вторгнення, якраз був удома. Збирався підписувати черговий контракт. 24 лютого одразу ж пішов у військкомат. Приходить додому і каже: «Збирайте мене, мамочко, я завтра виїжджаю». Обіцяв телефонувати. І справді, розповідав, що був поблизу кордону з Придністров’ям, затим вирушили на Миколаївщину, а востаннє сказав, що відправляють на Херсонщину. Більше я не чула голосу свого синочка…»
Пів року батьки намагалися з’ясувати, що сталося з Олександром. Де він? Що з ним? Телефонували у військкомати, частини, волонтерам… Нарешті отримали повідомлення, що Олександр Стефаненко зник безвісти. До пошуків долучилася навіть їхня сусідка Лариса, якій і вдалося відшукати ниточку, що привела до синових побратимів. А від них – і до жахливих новин. «Хлопці розповіли, що в селі Олександрівка на Херсонщині наші військові розмістилися у місцевій школі, куди 20 квітня 2022 року й влучив ворожий снаряд, – знову переживає ті найгірші хвилини свого життя згорьована мати. – Сказали, що вижити у сина шансів не було…»
Ще одним випробуванням для родини стало питання поховання свого Героя. Його тіло зберігали у морзі Миколаєва. І матері відмовлялися віддавати тіло без ДНК-тесту. Пришвидшити процедуру допомогли побратими Олександра. І врешті 25 квітня 2023 року він упокоївся на кладовищі в рідному селі. Олександру назавжди залишиться 46 років. До чергового дня народження він не дожив два місяці.
«Він ніколи не казав на мене «мама». Тільки – «мамочка». І обіцяв: «Я приїду до тебе, мамочко, з Перемогою. Постукаю у віконце, а ти мені відчиниш. І будемо жити у своїй вільній країні». Не дотримав, не здійснив, не приїхав…» – плаче виснажена горем ненька, бо та рана в серці ніколи вже не загоїться.
