Валентина поралася на подвір’ї й раз по раз визирала на вулицю, щоб побачити, чи не їде автобус. Вона із нетерпінням чекала з обласного центру Максима, свого молодшого сина, який мав приїхати додому після сесії. Старший, Павло, з сім’єю давно живе за кордоном і ока не показує, а от Максимко – її улюбленець, надія. Та що там казати, він – все її життя, особливо тепер, коли залишилась одна.
Як не старалась, все одно не угледіла сина. Максим якось раптово з’явився на подвір’ї, міцно обняв матір, лишив сумку і вже на ходу випалив:
Вам також може сподобатися
– Мамо, я ненадовго.
– Синку, а поїсти?
– Потім, мамо, потім… – почула вже з вулиці.
Максим не чув землі під ногами – він ніби на крилах летів до коханої на другий кінець села. Рая, Раєчка… Навіть від згадки її імені серце починало битися прискорено. Як же хочеться якомога швидше зустрітися!
Пізно ввечері Максим прийшов додому. Мати ще не спала, вечеря, накрита рушничком, стояла на столі.
– Ну, синку, розповідай, як сесію здав, що нового, – вийшла зі своєї кімнати Валентина.
– Все добре, не хвилюйся, – продовжуючи жувати, мовив Максим. Потім на мить зупинився, ніби застиг, зосередився і твердо сказав: – Мамо, я одружуюся.
Ця новина ошелешила жінку, вона запитала:
– На Раї?
– Звісно, на Раї, – усміхнувся Максим. – Ми кохаємо одне одного.
– Синку, чи не рано тобі сім’ю створювати? – здалеку почала мати, яка, м’яко кажучи, не вельми хотіла мати Раю за невістку. – Ти ще навчаєшся в університеті. На що ви будете жити? Вона ж сирота та ще й старша за тебе!
– Мамо, не хвилюйся, ми все продумали, – заспокоював Максим матір. – А те, що старша на три роки, – це не біда, різниця невелика. Я кохаю Раю, це дівчина, з якою хочу бути разом все життя…
Апетит у хлопця пропав, і він, подякувавши матері за вечерю, пішов у свою кімнату. Заснути зразу не вдалося. Максиму не давали спокою думки: «Чому мати налаштована проти Раї? Ну старша, то й що? Хіба це перешкода? Сирота… Хіба Рая винна, що залишилась одна? Їй і так не солодко в житті. Вона не лише найкраща у світі, добра, мила, розумна, а й не по роках відповідальна, самостійна, працелюбна. А ще дуже любить дітей – невипадково ж працює вихователькою в дошкільному закладі! Ні, якої б думки мати не була, я без Раї свого життя не уявляю…» – нарешті заплющив очі Максим, і на його обличчі застигла щаслива усмішка.
Наступного дня і майже всі синові канікули Валентина продовжувала наводити свої аргументи проти його одруження на Раї. Максим вислуховував матір і щоразу рішуче твердив: «Ми все одно будемо разом». Зрозумівши, що переконати сина не зможе, жінка вирішила вдатися до шантажу:
– Я проти вашого шлюбу, але ти мене не чуєш. Знати не хочу таку невістку. Побачимо, як ви зможете дати собі лад. От тоді й зрозумієш, що мама мала рацію.
Максиму дуже не подобалися такі розмови, його серце краялося. Чому мама так вперто наполягає на своєму? Як з нею порозумітися? Адже про те, щоб порвати стосунки з Раєю, в нього навіть і думки не виникало. Між сином і матір’ю виросла стіна непорозуміння. Через деякий час щасливі закохані зареєстрували шлюб. На скромне весілля зібралися лише найближчі, окрім… матері хлопця, яка так і не змогла пересилити себе…
Молода сім’я розпочала подружнє життя в старенькій хаті, яка дісталась дівчині від бабусі. У будиночку було лише дві кімнатки, низька стеля, маленькі віконця… Але труднощі не лякали молодих. Рая продовжувала працювати в дитячому садку. Максим перевівся на заочне відділення, влаштувався на роботу водієм до місцевого фермера. Все складалося добре, а от стосунки з матір’ю налагодити ніяк не вдавалося. Максим зрідка забігав до неї сам – перекинеться словом-другим, провідає і біжить до Раї. Він відчував: матір теж переживає, стала мовчазною, навіть змарніла. Але що робити в цій ситуації, він поки що не знав.
…Зима цього року видалася сніжною, з морозами – не те, що торік. Валентина довгими зимовими вечорами сиділа одна в хаті, і думки роями клубочилися в її голові. Важка образа затаїлася в найглибшому куточку її душі на нелюбу невістку, яка забрала в неї сина. Мати не хотіла ділити його ні з ким, не усвідомлюючи, що син вже виріс, став дорослим і має право сам обирати свою дорогу у житті. Згадала свою молодість, коротке щастя… «А може, справді Рая – це і є та дівчина, з якою її син буде щасливий? Он уже скільки часу пройшло, а вони одне одним не налюбуються і ладять між собою добре». Такі думки – як камінь за душею. Валентині хотілося, щоб усе було так, як раніше. Вона скучала за сином, хотіла звичайного материнського щастя. Відчувала й розуміла: треба щось міняти. Але як?
Валентина згадала, що сьогодні ще не давала їсти собаці. Взяла зварену вранці кашу, відчинила двері, ступила на ґанок, підковзнулася і добряче гепнулася. Відчула гострий біль у лівій нозі, зрозуміла: встати не зможе. Намацала в кишені телефон, набрала Максима:
– Синку, я впала, мабуть, зламала ногу…
– Мамо, не хвилюйся, тобі допоможуть, все буде гаразд, – намагався заспокоїти маму Максим, а сам думав, як бути. Він саме здавав екзамени, поки приїде… Швиденько набрав номер телефона Раї і все коротко пояснив.
Рая примчала за кілька хвилин, викликала швидку. В лікарні підтвердили: дійсно перелом. Валентину помістили в палату. Біля неї безвідлучно перебувала невістка – то ковдру поправить, то води подасть, то медсестру покличе. Видно було, що хвилюється і щиро хоче допомогти. Валентина повернула голову й відчула лагідний погляд дівчини. Її темно-зелені очі, легка усмішка випромінювали щирість, добро і душевне тепло.
– Раю, пробач мені, доню, – мовила жінка, і в неї щось здавило горло, а очі зволожніли. – Не знаю, що на мене найшло. Думала й наговорила зайвого, дуже шкодую про це. Бачу, ти любиш Максима, хочу, щоб ви були щасливі.
– Не переймайтеся, все добре, Валентино Йосипівно, – усміхнулась Рая і взяла жінку за руку. – Я вам вдячна за Максима – у вас чудовий син. А ось і він!
У палаті з’явився Максим, на плечах якого ледве тримався білий халат.
– Я достроково здав екзамен і негайно сюди. Ти як, мамо?
Його погляд ковзнув по матері, по Раї. Побачивши їх поруч і те, що вони тримаються за руки, радісно констатував:
– О, мамо, ти вже йдеш на поправку і швидко одужаєш!
Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ.
