Ранок чоловікові не задався ще з досвіта. Спочатку корова Манька копитом перевернула майже повну надоєну дійничку. А коли Омелько почав виганяти з хліва, зачепила граблі, які той забув прибрати до стодоли звечора. Дерев’яний держак «смачно» зацідив господарю по голові. Так, що навіть старенький картуз не витримав удару та полетів у свіжесеньку купу коров’ячого лайна…
Зима того року не поспішала вступати в права, тож ще цілий грудень селяни виганяли худобу на луки, які розлого тулилися до невеличкого місцевого ставочка. З одного боку – люди раділи, що запасу сіна стане надовше, проте з іншого – давно настав час відпочити від щоденних клопотів з вигулом корів.
Вам також може сподобатися
Той ранок наче нічим не відрізнявся від подібних останніх: так само біло-сивий туман поволі чіплявся за верхів’я лисих осик та яблунь, розповзався бур’янами, ховав у височині гілки старих ясенів… Непевне проглядалися обриси журавля-колодязя, сусідських осель за драпатими парканами. Десь на хуторі, який ще не можна було розгледіти у сутінках, гавкали, спущені з ланцюгів на ніч, собаки.
Звичною стежкою Омелько вів свою Маньку на пасовище. Він ще не встиг пробачити годувальниці її вибрики, тож вголос кляв рогату на чім світ стояв. «От скотина невдячна… Я їй на вечір соломки свіжої підстеляю, сінця пахучого, бурячків та яблучок, щоб смакувала. А вона – гадина – ногою! Тепер доки картуз висохне, що, у хустку закутуватися? Ну зачекай, діждешся ще від мене…»
На тому місці, де зазвичай чоловік припинав корову, він завжди залишав припін. Довжиною десь трохи менше за метр той металевий штир, встромлений у землю, добре видно було над невисокою травою. Але не цього разу. Густий туман білим молоком розповзався по околиці. Омелько наче й знав, у якому напрямку рухатися, проте щоразу не знаходив свого припона. А без нього Манька точно не трималася б місця. У сивій димці чоловік раз по раз натикався на чиїсь телята та худобу. А коли сусідський бик Гриць розгледів біля себе його корівку, довелося вже господарю чимдуж тягти її у бік. Та й сам він боявся потрапити на роги дворічному бугаю.
Настрій у чоловіка зіпсувався остаточно. Бо того клятого припона ніде не було. Ба більше – він й сам заблукав у густому тумані, волочачи позаду себе годувальницю. Врешті, надибавши невелику берізку, вирішив прив’язати корівку до неї. Обмотав довкола стовбура ціпок та закріпив обидва кінці патиком.
Додому йшов навмання – на ледь чутний гавкіт собак. Але на біду вперся в місцеве болото і мало не зав’яз серед пожовклої осоки. Та вже розгледівши обриси сільської кузні, зрозумів, що вийшов зовсім в іншому місці. Довелося повертатися до своєї хати, чіпляючись за людські тини, та робити чималий гак. Йти навпростець через густий туман Омелько таки не наважився.
«Хай йому грець! Давно казав, що треба здати ту худобину. Бо зажене вона мене у могилу. Ось перезимує і точно заготовачам віддам. Куди ж зараз сіно подію – дарма косив і сушив? А молоко можна і в селі купити: скільки я його там п’ю…» – сам собі розкумекував чоловік.
Зморений та промоклий від ранкової сирості, що пробирала аж до кісток, Омелько передихнув подих аж біля своїх воріт. Та втому наче рукою зняло, коли почув, як з хліва доноситься дуже знайоме «Мууу!». У своєму стійлі стояла Манька, весело розмахуючи хвостом, та жувала духмяне сінце, яке ще з вечора поклав у ясла чоловік. Поки він блукав у тумані берегом, патик з цепка випав і вона попленталася додому.
Того дня Омелько не берег більше не водив годувальницю. Плюнув у її бік та й пішов годувати свині. «Нехай. Видно, не судилося нині їй попастися. Може й добре, що сама прийшла. А то де б її шукав у тому тумані? Вже завтра як розпогодиться, пожену»… Але наступного ранку все подвір’я, хати довкола та беріг, що вже, наче на долоні, було видно здалеку, вкрив перший сніг. Вже до вечора довкруж запанувала справжня білосніжна зима.
