Вам також може сподобатися
Він мав бронь і навіть обмежену придатність, проте категорично вирішив стати на захист України. Він мав безліч перспективних планів, спрямованих на її розвиток і розквіт, проте найосновнішим завданням-місією справжнього чоловіка під час війни вважав службу…
Він розчинявся у своїх рідних й численних справжніх друзях, та навіть це не стримало удома. Він стверджував, що одразу після Перемоги створить власну сім’ю, проте відчував: не повернеться. Кам’янчанину Олександру Логвіну назавжди залишиться 28…
Маленький хлопчик із кучерями кольору золота з пелюшок випромінював доброту й залюблював у себе оточення.
«Він не йшов зі школи на обід сам, – пригадує ненька Валентина Задорожнюк. – Завжди запрошував товаришів. Не вмів проігнорувати жодного прохання, ніколи нікого не залишив без допомоги. Завжди усміхнений, привітний, щирий, відкритий та непідробно відвертий і принциповий. Не вмів ображатися, сваритися, хоч різав правду в очі.
Змалку дуже любив тварин. Я не забороняла йому заводити котиків, собачок, навіть морську свинку мав. До цього син підходив дуже відповідально. Навіть будучи на війні, на Херсонщині, «всиновив» стаффордширського тер’єра. З дідусем завжди саджав дерева, щороку на дачі розширювали площу під ексклюзивними насадженнями. Займався спортом, мав неабияку фізичну підготовку».
По закінченні індустріального коледжу юнак вступив на економічний факультет Кам’янець-Подільського національного університету. Затим – в аспірантуру у цей же виш. Оскільки з родиною любили багато подорожувати, вирішив займатися туризмом. Тож завершував дисертацію на тему «Стратегія економічного розвитку туристичної галузі». «Сашко вже мав йти на попередній захист, закінчував третій курс аспірантури, – не стримує сліз ненька. – Але розпочалась війна».
Олександр Логвін одразу приєднався до лав тероборони, а відтак безапеляційно вирішив іти на війну. До Сил спеціальних операцій ЗСУ, хоч здав всі нормативи, не взяли за станом здоров’я, тож записався до десантно-штурмових військ. Після навчання розподілили у розвідроту. Вправний розвідник брав участь у звільненні Херсону. Пройшли його фронтові дороги й Бахмутським напрямком.
«Метр і 95 сантиметрів зросту, він носив на собі 54 кілограми: два автомати, гранатомет, – ділиться розповідями побратимів про сина ненька. – Він був відважним, відповідальним, здібним, напрочуд влучно стріляв. З найскладнішими завданнями справлявся на відмінно, хоч виконувати їх доводилося завжди вночі, поза нулем. Ми надіслали йому усе: тепловізор, прилад нічного бачення, надійну амуніцію… Не врятувало. Не вберегло».
Сашко беріг рідних від хвилювання, тож бодай плюсик скидав повідомленням, якщо не було змоги говорити. Попереджав, коли не буде зв’язку. Якось тиждень мовчав телефон, то він через парамедиків примудрився передати, що живий.
Боєць приїхав у кількаденну відпустку 29 листопада 2022-го. Пішов на могилу дідуся, знаного професора, доктора історичних наук Лева Баженова, на похорон якого не пустила війна і з яким був дуже близький. Хто ж знав, що життя внука обірветься рівнесенько через два місяці після його кончини, число в число, година в годину…
Сашко зустрівся з усіма друзями і родичами (лиш згодом всі зізнаються, що він казав: «Прощавайте. Я, мабуть, не повернуся більше»). Віддав місце, де паркував улюблене авто, запевняючи, що воно йому більше не знадобиться. Завів у кіно 10-річну Алісію й 13-річного Андрійка. У сестричці з братиком він душі не чув, няньчився з ними постійно, водив до лікарів, вмів вмовити на укол. «Ти приїдеш, сходимо на другу частину? – обіймала брата Алісія. «Я більше не приїду», – мовив сумно. Підозрами- передчуттями не поділився лиш з мамою й бабусею.
3 січня набрав неньку, попросив записати його паролі. «Сину, мені нічого-нічого не треба. Ти тільки повернися». «Це війна, мамо», – відповів. «Він три дні не виходив на зв’язок. Я не знаходила собі місця, – ділиться Валентина Львівна. – Писала йому. Телефонувала побратимам. «Коли похорон?» – пролунало у телефонній слухавці 10 січня.
Виявляється, всі вже знали, просто боялися мені сказати. Саша загинув 7 січня, майже наприкінці шестигодинного бою, вистрілявши всі набої. Мінометний обстріл».
Олександр Логвін нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню. Посмертно. Меморіальну дошку йому відкрили на фасаді природничо-економічного факультету рідного вишу. Захиснику присвоїли статус Почесного громадянина міста.
Кажуть, Герої не вмирають… Розкажіть про це неньці, життя якої вже рік тліє-жевріє між кубом в центрі міста, де світлина сина, і його могилою. «Я досі тримаю біля себе Сашин телефон. Як я хочу, щоб він зателефонував», – зізнається. Зараз мама підшуковує собаку, бо син наснився: давав повідок і просив назвати його Джеєм. Розкажіть сестричці, яка навіть свій замалий одяг не дозволяє викидати, бо «в ньому десь ходили із Сашком». Розкажіть бабусі, яка виховувала і пишалася, до якої завжди поспішав, для якої він і дорослий був з дитячими очима та вірив в диво. Розкажіть рідним і друзям.
Так, Олександр Логвін навіки вписав золотими літерами своє ім’я до історії незламної України, але хіба від того легше?
