– Будеш іще ріпу печену їсти, – часто нарікала мені бабуся Надя, коли я, мала, не хотіла їсти те, що вона приготувала. Мабуть, у її пам’яті ще гостро зберігалися події голодних довоєнних і післявоєнних років, коли, як розповідала сама, і лободу їли, і гнилу картоплю, і приморожені буряки…
А яке ж то їсти, коли біля сільської криниці вже чекали дівчата. Може, знову задумали черговий похід за суницями, чи по гриби до близенького лісу, або й на колгоспне поле по горох…
Канікули в селі завжди були надто насиченими на події, щоб псувати та затримувати їх якимись посиденьками за мискою бабусиного борщу, або каші, або галушок. І як вже не старалася бабця догодити, все одно часу на ласування було хіба що ввечері, коли родичам таки вдавалося «заганяти» дітлахів до хати.
Вже подорослішавши та й самими ставши бабусями, з ностальгією згадуємо ті рум’яні пироги з печі, аж до коричневого запечену там же гречану кашу, випряжене молоко. Пам’ятаю, як на прибраному столі бабуся тоненько розкачувала качалкою тісто та гострим ножем начісувала довгі рівненькі смужки. Такої смачної домашньої локшини, мабуть, не їла з дитинства.
А ще раніше, попри чергування роботи в сільському магазині з поранням на городі, дававши раду чималому господарству, вона встигала натерти онучечці яблучко з морквою та, присипавши цукром, ложечка за ложечкою годувати малу, приповідаючи, як то корисно і якою та буде кріпкою та здоровою…
Ніколи не забуду парену в молоці булку, від якої йшов такий аромат, що хоч не хоч, а з’їси до останньої крихти. А яку запіканку бабця робила з вермішелі, яєць і сиру! Найсмачніше, звичайно, ховалося з-під низу – припечене до жовто-гарячого.
Бувало, ввечері, коли вже всі посходяться з городу, зі щойно викопаної картоплі та молодої квасолі бабуся варила суп з галушками, присмачений підсмаженою цибулькою. М’які галушки навіть мала помічниця допомагала скубати з грудки тіста. Поважне дійство – як зараз бачу – відбувалося на великій лаві перед хатою. Кожну щіпочку потрібно було обваляти в борошні, щоб у каструлі потім не народився «великий галух», як повчала баба Надя.
Найбільше подобалося спостерігати за народженням плавленого сиру. І коли він вже добре тягнувся вгору за дерев’яною ложкою, бабця знімала з плити миску та викладала масу на целофан, щоб загорнути в ковбаску. Але саме той Але саме той м’який, наче гумка, він був дуже смачний і бажаний. Холодний – м’який, наче гумка, він був дуже смачний і бажаний. Холодний – геть не те.
Особливе частування – кава з вівса. Його в сільській «коперації» завжди закуповували пачками та запарювали телятам. Проте й ми нерідко любили випити смачного і корисного напою.
Але, попри всі ці смаколики, ми з дівчатами від ранку до вечора здебільшого перебивалися сухими перекусами. Перш за все – хлібом із салом. Причому сало потрібно було дістати з банки та зрізати повздовж так, щоб до шкірки було сантиметри два. Нижню частину повертали назад. Тож за літо у банці утворювався «набір» зі шматків без шкірок. Та й їсти цей делікатес потрібно було по-особливому: спочатку обережно відкушувалося саме сало так, щоб шкірка залишалася цілою. Вже потім – насолоджувалися найсмачнішим. Майже завжди в комплекті до цього бутерброда йшли зелені стебла часнику. Їх скубали просто на грядках.
Серед інших швидких улюблених страв – скибка хліба або булка, змочена у відрі з водою та посипана цукром, чи окрайок, густо намащений висмаженим смальцем та посипаний сіллю.
Звичайно, якщо з печі баба виймала рум’яні пиріжечки, ще гарячими я кілька штук закидала в кишеню і знову поспішала до дівчачого гурту.
Через те, що онуку не могла загнати до вечора додому, щоб по-людському нагодувати борщиком, чи кашею, чи бодай сиром зі сметанкою, баба Надя часто називала мене незрозумілим і трохи таємничим словом «глямезда». Що воно означає – для мене і досі загадка. Але закарбувалося у пам’яті на все життя.
А от ріпи печеної, колись обіцяної бабцею, й досі не пробувала. Певно, дуже добра була б страва. Та і піч, і бабуся вже давно відійшли у вічність.