Як же він їх любив! Як леліяв! Як оберігав! Двох своїх донечок. Як же вони хапались за найтонші соломинки хитких надій після звістки, що найрідніший пропав безвісти. Як підступно рухнув світ, коли зрозуміли: у морзі тіло їхнього тата. Найдорожчого, найкращого, того, хто, розлучившись з дружиною, з раннього дитинства виховував їх сам. 42-річний житель Путильщини, солдат 116 бригади батальйону матеріально-технічного забезпечення Михайло Заручинський загинув при виконанні бойового завдання поблизу Роботиного на Запоріжжі.
Михайло зі старшим братом Сергієм змалку допомагали неньці, яка трудилася дояркою в колгоспі й мусила крутитися, мов білка в колесі, самотужки виховуючи двійко синів. Зі шкільних лав звикли хлопці до праці. По закінченні дев’ятирічки Михайло трудився на пилорамі, згодом не раз куштував заробітчанського хліба по закордоннях.
Вам також може сподобатися
З коханою Світланою одружилися в 2003 році. В 2004 щедрий лелека приніс донечку Іванну, а за два роки потішив Олечкою.
Подружнє щастя тривало недовго. Іванці було десять, Олечці вісім, коли залишилися з батьком. Про заробітки довелося забути: донечки потребували присутності, любові й уваги, чим невтомно наділяв. «Ми по-дорослому ділили обов’язки, – пригадує нині Іванна. – Я старша, тож готувала їсти. Олі доручали мити посуд. Тато нас дуже любив. Хотів, щоб у нас усе було. Ніколи ні в чім не відмовив. Скільки себе пам’ятаєм, він повторював: «Донечки, я вас любив, люблю й любитиму завжди». При цьому його очі завжди сповнювалися слізьми».
У січні 2022 року Іванна поїхала до Чехії на свою першу закордонну роботу. Оля жила з коханим в Івано-Франківську. Михайло ж весь сезон, аж до вересня, відбув на Полонині. Повернувся у вересні. В листопаді вручили повістку. Після навчання у Львові взяли відлік воєнні дороги безстрашного Pахисника.
Перед Великоднем зізнався донечкам, що впросився на три дні додому. Тож ті примчали теж. «То були останні наші спільні три дні, – змахує підступну сльозу з осиротілих очей старша донечка. – Тато, який ніколи не любив камер, попросив сфотографуватися разом. «А раптом я вже не повернуся», – припустив сумно, пригорнувши міцно. Ми провели його з великодніми смаколиками на автобус і роз’їхалися».
11 серпня 2023 року, донечки назавжди запам’ятають, що то була п’ятниця, розмовляв з обома, запитав про групи крові, бо якраз свою мав писати на жетоні… А уже з суботи вони не чули батька. Обривали телефони, хоча мали контактів зовсім мало. Коли врешті додзвонилися на батьків, видихнули. Проте трубку взяв побратим. Запевнив, що з татом все добре, що він у відрядженні, повернеться, набере. А потім відшуковували номери побратимів і їхніх рідних. Коли з Чехії Іванка все ж додзвонилася 16 серпня до місцевого військкомату, там сказали, що понесли за місцем проживання сповіщення про зникнення безвісти. За ним – знову пошуки, тривоги, молитви і надії.
А потім із Запорізького моргу скинули фото тіла. «Голови не було, дрон своє зробив, – плаче донька, – проте ми його впізнали й за хрестиком, й документи були при ньому, й травмований на пилорамі палець правої руки свідчив про найфатальніше. Згодом тата привезли в Чернівці. На, як мовиться, очне впізнання з нами поїхала староста. Тата похоронили 23 вересня у Довгопіллі. Не здуріти нам, зовсім юним, допомогли й допомагають татові брат з сестрою, сестра дружини татового брата. Бо нестерпно важко стало нам без татуся».
Нині Іванка живе в отчій хаті. Виховує малесеньку донечку Аделінку, якій всього рочок і яку дідусь вже бачить тільки з неба. З нетерпінням чекає якомога частіше сестричку Олю. А ще – опікується молодшим братиком (по мамі). «Ігорю десять років, він ходить у нашу школу, так зручніше», – констатує сильна дівчинка, що так схожа вдачею на татка.
