У голодні сорокові роки минулого століття люди часто ставали під вінець не лише з любові, але для того, щоб вижити.
Макар був високим гарним парубком з багатодітної родини. Тієї весни град побив мало не всю городину та клапоть пшениці, які мали прогодувати сім’ю до наступного врожаю. Через злидні батьки ледь зводили кінці з кінцями. Намагаючись прогодувати дітей, бралися за будь-яку роботу. Але їжі все одно на всіх не вистачало. Тоді й звернули увагу на старувату дівку Ганю. Братів і сестер у неї не було. Її батько був ковалем, до нього приїздили з усіх-усюд і коні підковувати, і по реманент до возів, замовляли ножі, цвяхи та інші необхідні в господарстві речі. Тож і копійка в хаті водилася.
Вам також може сподобатися
– Та вона ж років на десять мене старша, ще й зубата, як окунь на гачку, – вперто стояв на своєму Макар. Батьки вже поділилися з ним думкою, що кращої жінки йому годі й відшукати.
– В неї і гроші є, і приданого чимало, і їстимеш добре. Не те що в нас… Ще й братикам і сестричкам своїм не даси вмерти голодною смертю, – вмовляла мати.
– Не люблю я її. Та й не полюблю ніколи. Як зможу жити з такою?! – не здавався хлопець. Але в душі вже розумів, що іншого виходу в нього немає. Та й матері шкода, яка згасала на очах від важкої праці.
На лавці під грубкою тулилися одне до одного шестеро молодших дітей. Затихли, замовкли. Боялися сполохати надію. Що матимуть на столі картопельку, що з печі знову долинуть аромати смачного маминого борщу, а там – чого ж не забажати – й набиратимуться жару рум’яні коржики…
Зазирнувши в оченята братикам і сестричкам, глянувши на зажурену маму і мовчазного тата, Макар тихо мовив: «Добре. Одружуся. Засилайте сватів».
Весілля відіграли тихо. Без пафосу та великого застілля. Молоді жили спочатку в неї, а через деякий час звели свою хатину. Макар багато часу проводив за роботою: допомагав у кузні тестю, обробляв землю, доглядав сад, не забував підтримувати і своїх рідних. Чоловік змужнів, набрався сили. Кожен був щасливий по-своєму. Ганнуся наче розквітла – такого парубка відхопила. На заздрість усім, хто вже тикав пальцями, мовляв, дивіться – стара дівка йде. А коли дізналася, що при надії – мало не літала від щастя.
Настуся народилася пізньої осені. Маленька, криклива, але дуже схожа на тата. Здавалося, всю невитрачену любов він дарував лише їй. Маля росло на радість усім. Ні в чому не знало відмови. Після школи, яку закінчила в селі так-сяк, Настуся подалася до міста вчитися на перукарку. І вже через пів року привезла домашнім звісточку – вагітна. Макар не сварив. Лише розпитав про майбутнього тата і поїхав шукати. Петро довго не впирався – бачив, собі вийде дорожче.
Весілля відгуляли на славу. Намет поставили просто на вулиці. Наречена у широкій сукні сяяла від задоволення, на відміну від пониклого нареченого. Чарочка за чарочкою – працював над поліпшенням настрою…
Настуся тримала Петра міцно. Контролювала кожен крок. А коли один за одним на світ з’явилися Сергійко, Оленка, Маруся та Павлик, чоловік з ранку до вечора встигав і на роботу піти, і в магазині продуктів купити, і попрану білизну розвішати…
Коли діти трохи підросли, на літо цю галасливу компанію батьки відправляли в село до бабусі з дідусем. А ті дочекатися не могли, коли обіймуть рідненьких. Але байдикувати не давали. Часто сусіди бачили, як усі вервечкою кудись прямували: то на шлях по черешні з драбиною і бідончиками, то в ліс по ягоди і гриби з кошиками і відерцями, то на город з лопатами і грабельками…
Особливими подіями для них були, коли в селі справляли весілля, проводжали в армію або відправляли похорон. На них бабуся з дідусем неодмінно брали всіх онуків. А коли хтось не хотів їсти, баба часто наставляла: «Їж, бо вдома не дам».
Встановилася у них вдома й традиція ласування солодким. Баба Ганка, щоразу повернувшись з сільської кооперації, ховала глибоко у шафі, яка дісталася їй ще у придане від батьків, паперовий згорток з цукерками.
Щодня малі отримували лише дозовану кількість смаколиків – по дві цукерки. Але якось, поки нікого не було в хаті, найменший Павлик прокинувся посеред свого обідішнього сну та, понишпоривши серед полиць, знайшов солодощі. Його солодкий тріумф вже майже добігав кінця, коли в кімнату зазирнула старша сестричка Оленка. Побачивши довкола купу обгортків, одразу зметикувала масштаби «трагедії». А Павлик, щоб не ділитися залишком, миттю заліз під ліжко. Аж ніяк не з благими намірами дівчинка рішуче взялася діставати малого. Але ще не встигла схопити його, як той пригрозив: «Не лізь, бо дам! Не лізь, бо дам!»
Діставала онука бабуся навіть шваброю. Проте той, поки не доїв останньої цукерки, не виліз. А потім лише насупився, коли всі наперебій сварили. Сльози на очах з’явилися тільки тоді, коли пообіцяли позбавити його цукерок до кінця літа…
Словом, ту радість, які бабуся з дідусем відчували, зустрічаючи на початку літа онуків, наприкінці серпня примножувалася у кільканадцять разів, коли їх проводжали.
За роки притерлося, звиклося. Макар та Ганнуся трималися одне одного і в біді, і в радості. Отак – без любові, але в повазі. І коли першою у засвіти вирушила вона, перед її труною Макар навіть сплакнув. Бо чого ж гріха таїти – давно стали рідними. Він ненадовго пережив свою половинку. Нині разом спочивають на сільському кладовищі. Поруч, купкою, як і всеньке життя.
