У селі діда Михайла та бабу Варку знали усі. До чого були роботящі – то й казати не треба. Завжди у них і в оселі, і на подвір’ї, і у клуні, в садку та на городі порядок був – інші задивлялися. І коли вони все встигають, дивувалися односельці.
Дід ще замолоду чіпкий на руки був: за що не візьметься – все скумекає, змайструє, побудує. І собі старався, й іншим допомагав. З діда-прадіда в родині були ковалі та теслі. Крім цієї науки, Михайло молов, орав та сіяв, шив чоботи та коли треба – брався й за інше. З Варкою познайомився у сусідньому селі, коли віз дядькові кукурудзу. Висока, струнка кароока красуня одразу ж полонила його серце. А коли від родичів дізнався, що дівчина з роботящої сім’ї, довго не думав – одразу ж навесні й заслали сватів.
Вам також може сподобатися
Кажуть, що щире кохання благословляється небом. Так вже добре стали жити молодята. Через рік вже й свою хату звели, толока допомогла. Всередині ж Михайло все сам обладнав. І порядки разом понаводили, господарством обзавелися. Бувало, після важкої праці сядуть укупці під вишнею та й голубляться, наче не втомилися…
З кожним роком все сумнішим ставало обличчя Варки. Як не старалися – не давав Бог діточок. Навіть до лікарів зверталися, але нічого не допомагало. Йшов час. Вже й сивина побілила скроні закоханих. Так і жили вони, у праці та злагоді, але без нащадків.
Варки не стало взимку. Морозного дня прийшла з магазину і лягла під теплу грубку загрітися. Та так і не прокинулася. Михайло, коли не зміг розбудити її, зрозумів невідворотне, обійняв та довго плакав над тілом тієї, з ким майже пів віку ділив і радощі, і горе. Старий ледь пережив похорон. Цілий світ його згас, зупинився час…
Певне, і сама Варка не змогла без свого Михайлика там, на небі – через чотири місяці покликала до себе.
Щоб гарне обійстя не запустіло, далекі родичі вирішили його продати. А коли трапилися покупці – молоді хлопець з дівчиною, які вирішили переїхати з гамірного міста і почати життя в селі, довго не торгувалися.
Звісно ж, подружжя почало обживатися. Петро та Настуся вирішили трохи перепланувати хатину. Більшість робіт виконували самі, щоб зекономити копійку.
У першу ж ніч на новому місці молодий чоловік побачив дивний сон: до нього прийшов якийсь дідусь і сказав розібрати стіну, що з’єднувала кімнати. Відтоді ці видіння повторювалися щоночі. І за що б не бралися чоловік з дружиною, все просувалося дуже кволо, якось не так, як мало б…
Врешті, після чергової ночі, коли знову щось пішло з ремонтом не по плану, Петро таки взявся за стіну, яку так нав’язливо просив розібрати примарний дідусь. І коли чоловік потягнув за чергову цеглину, раптом з порожнечі випала… жерстяна коробка. Відкривали знахідку обидвоє. І завмерли, як всередині заблистіла купка… золотих червонців.
Все життя трудяги Михайло з Варкою збирали копійку до копійки, щоб і дітям, і онукам пристаратися. Сподівалися, вірили, відкладали. Та так і не згодилися ті збереження.
Скарб молодята спрямували на своє майбутнє сімейне вогнище – зробили якісний ремонт, купили меблі, облаштували подвір’я, посадили нові кущі і дерева. Вклали, як-то кажуть, ще й душу в цю роботу. І обійстя знову стало окрасою вулиці, як і колись, багато років тому.
А старий перестав навідуватися Петрові у сни наступної ж ночі, як той розкрив його таємницю.
Через рік в сім’ї народилася двійня – хлопчик і дівчинка. На той час Петро з Настею вже дізналися від місцевих історію подружжя, які господарювати тут до них. І навіть за описами, як би то не виглядало містично, дідусь з віщих ночей був схожим на колишнього господаря.
Порадившись, дітей вирішили назвати Михайликом та Варварою. На честь людей, котрі залишили їм спадок та все своє життя мріяли про нащадків.
