Другу світову Семен Іванович пройшов солдатом. У 1943-му, коли фашистів вже гнали з рідної землі, поруч з окопом розірвався снаряд, осколок від якого й пошматував чоловікові ногу. Врятувати кінцівку, на жаль, лікарям не вдалося. З пів року він лікувався у шпиталях. А потім, отримавши інвалідність, через яку з армії його списали, Семен повернувся в своє невеличке село на Поділлі.
Одружився. Але дітей Бог не дав. До самої пенсії Семен пропрацював сторожем у колгоспній конторі. Держава допомогла з протезом. Сліди дядька-фронтовика селяни впізнавали скрізь, де виднівся на землі круглий рівненький штампик – слід від дерев’яної ноги.
Вам також може сподобатися
Дружина Віра все життя присвятила малечі: була нянечкою в сільському дитсадку. Дарувала їм всю нерозтрачену материнську любов, якої не судилося віддати рідним дітям.
Дуже часто односельці бачили Семена та Віру разом. І на городі, і в садку, дружина допомагала йому на пасіці, а він і подоїти корову міг замість неї, і борщу смачного зварити. Жили, як-то кажуть, душі не чули одне в одному.
Коли випала можливість отримати автівку як інваліду війни, Семен скористався нагодою. Навіть у райцентр інколи вибиралися, на риболовлю до великої річки… Але рано відійшла у вічність дружина. Якось стала марніти, в’янути, наче квітка восени. А на початку зими тихо померла, тримаючи за руку найріднішого.
Дуже страждав Семен від важкої втрати. Мало на людях показувався. Єдине, що тримало на плаву, – господарство. Розмовляв з курми, яких з курчат вигодувала його Віра, доїв козу Маньку… Навесні журбу ховав у клопотах на городі та в саду.
Якось прийшло діду Семену сповіщення, що його стару автівку поміняють на нову. У сільраді стали допомагати, щоб швидше все організувати. Старий спочатку не хотів у це вв’язуватися, мовляв, куди йому вже їхати. Але потім махнув рукою та звично плив за життєвою течією.
Новенький бежевий «запорожець» прибув в село наприкінці літа. Колгоспний водій за дорученням пригнав блискуче, пропахле заводською фарбою авто прямо до воріт Семена Івановича. Офіційно й ключі вручили як годиться. Вшанували з нагоди ветерана. Старий подивився, як у долоні весело засяяли ключі, хмикнув та неквапом рушив до автівки. Насилу сів за кермо, зачинив двері та повільно рушив у двір. Припаркувавшись в кутку двору під молодою грушкою, Семен ще трохи посидів, послухав гуркіт мотору. Потім повернув ключ і став вибиратися з вузької металевої пастки.
На цьому місці багато років вони з Вірою ставили попереднього «запорожця». Згадав їхні подорожі, як колись чи не все село заздрило обновці. А тепер… Зачинив дверцята, застромив ключі в замок на ручці та й залишив там, щоб вдома не згубити.
Та машина роки два нерухомо простояла на подвір’ї дідуся. Жодного разу не виїжджала. Лише обкошував довкола, щоб бур’яни не збуяли вище її даху.
Одного літнього вечора сусідка принесла чоловікові банку молока. І побачила, як у відчинені двері машини одна за одною до салону заходять… кури. Підстрибують і всідаються на сидіннях.
– Семене Івановичу, ви, напевне, двері забули зачинити. Он – кури курник собі влаштовують, – поспішила підказати старому жінка.
– Та нехай. Їм там добре. Ні лисиця не влізе, ні дощ не намочить. І мені менше клопоту – он їхня драбинка в хліві зовсім розсохлася. А машиною я куди вже поїду? Щоб курник новий облаштувати – сили не маю. Тож хай обживаються.
Після цього хто тільки не приходив до діда, щоб машину свою продав, чи бодай дав покористуватися. Все – марно. Гроші не хотів брати. Та й не так просто було переоформити автівку, адже надана вона була людині з інвалідністю за державний кошт. Сам вже їхати не мав куди. Не хотів. Не міг. А бачити, як зручно його птицям, – у задоволення старому. Всю їхню метушню через вікно бачив. Навіть яйця там почали нести. Бувало, сяде на веранді, дивиться, як на вулиці дощ періщить, а його пернате військо на чолі з півником Петрусем розглядає світ, ховаючись на зручних спинках автомобільних сидінь, на рулі… Сухеньке і в теплі. В такі моменти на вустах старого з’являється така нечаста та дуже щира усмішка. «Нехай дивуються і пліткують в селі. А такого курника, як у мене – ні у кого нема. Та чи й буде?» – хитро примружуються дідусеві очі від такої думки.
