Лариса вкотре прокинулася о третій ночі. Механічно зібралася, тихо замкнула квартиру та поспішила до зупинки. Там вже чекав на неї автобус, який разом з подругами раз на тиждень замовляли до Києва. Ще звечора жінки поскладали у його багажне відділення тюки з товаром: хто джинси, хто светри, хто сорочки…
На заробітки до столиці подруг змусило скорочення з заводу, на якому пропрацювали близько десятка років. І щоб якось вижити, щоб вистачало і на харчі, і на квартплату, спробували зайнятися таким собі бізнесом. Інколи виходило непогано підзаробити, інколи йшли в мінус, особливо коли спритним умільцям таки вдавалося поцупити щось з товару.
Вам також може сподобатися
Того травневого дня торгівля йшла доволі успішно. Стояла тепла погожа днина. Тішила думка, що додому вийде повернутися раніше.
– Яка милота! – раптом сказала Тамара. І погляди подруг спрямувалися у той напрямок, куди пильно вдивлялася Томка. На картонному ящику в кутку біля смітника сиділо цуценя. Воно дивилося на світ трохи зляканими очима та тихесенько скиглило. Мабуть, у базарній суєті хтось підкинув малого.
– Воно ж пропаде отут. Всі йдуть, навіть увагу не звертають, – відгукнулася Валентина.
– Якщо таки ніхто не забере, доведеться нам… – наче вирок винесла Тамара.
Подруги з надією дивилися одна на одну – хто ж наважиться? Одна згадала, що вдома має кота, в іншої чоловік-алергік… І коли вже всі зібрали речі та мали йти до автобуса, що на них чекав, Лариса не змогла пройти повз. Вона загорнула маля у шарф, яким обмотувала поперек, боячись протягів, і попрямувала з базару.
– Буде Барсик, – вирішила Лариса. – Завезу до мами в село. Там якраз гарного сторожа не вистачає.
Всю дорогу песик спав, вгрівшись на руках жінки. До того його смачно нагодували залишками домашніх котлет та запеченої курочки. А через кілька днів після життя в міській Ларисиній квартирі Барсик нарешті дістався електричкою до свого нового дому.
Свою вдячність за порятунок він виказував людям щодня. Гавкав на чужинців, стеріг домашніх курей та качок від шуляка, допомагав гнати худобу на пасовище, а найбільше любив супроводжувати господинь до лісу. Там і набігається, і нагавкається. Все йому там цікаве було: досліджував, винюхував, збирав патики і приносив, щоб знову за ними бігти…
Йшли роки, Барсик став гарним патлатим собакою. А що вірним – то на заздрість іншим. Якось Лариса взяла його до лісу. Він, як завжди, хоча й гасав між деревами, пильнував свою господарку. Забалакавшись з сусідкою, Лариса якось не помітила, що вже дійшли до краю лісу. Почала гукати: «Барсик! Барсик!» Нема. Після хвилин двадцяти очікувань подумала, що він, може, вже вдома на неї чекає. Приходить – нема. День добігав до вечора. Але серце було не на місці.
– Піду но я, мамо, до лісу. Буду шукати Барсика, – сказала Лариса і попрямувала на пошуки.
Він сидів і чекав на тому місці, де бачив її востаннє. Хоча й добре знав дорогу, без своєї господарки-рятівниці навіть думки не припускав повертатися додому… А що тішився, коли почув і побачив її, що не залишила в лісі, що повернулася, – не було меж собачому щастю.
Тоді вперше і востаннє Лариса побачила під його очима… сльози.
Барсик прожив майже сімнадцять років. Він спостерігав розумними очима, як рідні проводжали в останню путь бабцю. Слухав, як Лариса ще довго плакала за мамою. Тоді чи на городі, чи на лавці біля плоту тихенько підходив до жінки і мовчки клав голову на її коліна… Немов розумів весь біль утрати.
А через кілька років він сам тихо відійшов у вічність. У своїй буді, в якій прожив і літа, і зими. Могилку для нього жінка викопала під берізкою в кінці саду, де дуже часто любив відпочивати у прохолоді Барсик. І коли Лариса повертається в село, щоразу перше, що впадає в очі, коли повертає на рідну вулицю, – висока берізка в її саду. Зустрічає здалеку, як колись її вірний і найкращий чотирилапий друг.
