Він любив життя й обожнював техніку, напрочуд вправно вмів її ремонтувати. Не цурався жодної роботи й незмінно був душею компанії. Як більшість сільських хлопчаків, захоплювався рибалкою і грав у футбол. Любив задаровувати рідних подарунками, а неньку – квітами. Які лиш не квітують на її клумбі ним подаровані. Мріяв про власний будинок, в який приведе кохану. «Мам, мене уб’ють», – поділився передчуттями, коли вже з надлишком сьорбнув пекла війни. Тільки 21 відміряла ця клята війна Івану Скрепчуку.
«Іванко – моя шоста дитина, – розповідає Павліна Василівна, жінка, що народила-зростила сімох. – Народився він 26 травня 2002 року в Конятині, що на Чернівеччині. Так зраділи старші братики й єдина сестричка, яку доля прирекла на першу групу інвалідності, коли привезли додому з пологового маленький згорточок великого щастя».
Вам також може сподобатися
В десятирічному віці хлопчик з ненькою, сестричкою й братиками переїхали до вітчима в село Лип’ятин Хмільницького району Вінницької області. Тут він закінчував школу. Тут залюблювався в техніку й звідусіль, де лиш міг, перехоплював досвід її ремонту. Тут обростав друзями, дорослішав і мужнішав, тут мріяв і складав плани на майбутнє. Завжди усміхнений і щирий, постійно готовий всім підсобити й прийти на допомогу, безстрашний, мужній, виважений й амбітний, а ще надто верткий, в’юнкий і спритний. Певно, тому нарекли співслуживці «Козеням».
Здобувши професію тракториста-машиніста та водія автотранспортних засобів, юнак хапався за будь-які підзаробітки. А коли сповнилося вісімнадцять, поставив рідних перед фактом: він підписує контракт із ЗСУ.
Служив у Гайсині. У навчальному центрі в Десні опанував ще фах механіка-водія танка ІІІ класу. У складі підрозділу фахово й професійно ніс службу у тоді вже гарячих Донеччині й Луганщині.
«Мамо, виїздіть! Їдьте назад у гори!» – прохав найрідніших, коли ворог все ж почав сунути на рідну землю чи не звідусіль того фатального для всіх українців світанку. «Він дуже хвилювався за нас, – не в силі стримати сліз осиротіла ненька. – А ми за нього. Він у розпачі лиш раз тоді зізнався (потім все запевняв, що все добре), що вже три доби без їжі й води, що брудні і виснажені, що повибивали їхніх хлопців, що танків уже нема».
… «Коли їхній підрозділ розбили, – доєднується до розмови вітчим Дмитро Миколайович, йому ж бо більше розповідав пасинок, маму дуже шкодуючи. – Ненадовго їх з побратимами відправили до місця базування. Затим дали новий танк, він ж бо водій, й створивши нові екіпажі, відкомандирували на Миколаївщину. Ваня тоді розповідав, що коли скінчилося пальне, як ділилися соляркою місцеві… Наш син або кермував танком, або ремонтував техніку. Бо дуже на цьому знався, попри зовсім юний вік. Оце наколять його знеболювальними, коли зовсім боліла спина, міжхребцеві грижі ж бо давалися взнаки, і гайда до бойових обов’язків… Пам’ятаю, приїздив за автівками, які волонтери передавали їм на передову, то вже зовсім інший хлопчина – не за роками дорослий, аж ніби старий, мовчазний, осілий, куди й поділася та вічна усмішка з лиця. Майже нічого не розповідав. Щоб парою-тройкою слів зі мною перекинутися, пропонував прокататися автівкою, щоб мама не плакала, а плакала вона тоді завжди, а тепер – то й поготів. Навіть, уявіть, про те, що танк ворожий пригнав з ворожих позицій, запримітивши його з дрона, якого купив, розповіли побратими, а не він. …Свій заслужений орден «За мужність» III ступеня, якого удостоївся відповідно до Указу Президента України від 3 вересня 2023 року, отримати не встиг».
У жовтні 2023 року в молодшого сержанта танкового батальйону 59 окремої штурмової бригади мав би закінчитися контракт. Але потрібно було залишитися до березня. «Ну як я лишу своїх? Як піду?» – відповідав питанням на питання рідних. Проте зізнався рідним, що вже дуже мріє про відпустку. Казав, день відпочине, наступного візьме батьків й повезе знайомити з коханою. Бо мріяв про власний будинок і сім’ю. «Він нас дуже беріг, любив і жалів, – не знають стримку материнські сльози. – Що вже мені квітів всяких-всіляких дарував, всенькі клумби у мене в них. Зараз на могилі в нього теж розводжу їх. То, бувало, відчиняє двері в машині й гукає: «Телевізора вам купив». То лоша подарував, з якого в нас тепер кінь. А то подзвонив, що придбав нам авто, от тільки привезти вже не встиг».
Син, каже ненька, мав передчуття. Попри те, що складав амбітні плани на одруження, прохопився: «Я не повернусь, мамо. Уб’ють мене». «Ти що, синку, – заперечила щиро. – За тебе дуже багато молиться людей. Тож якщо твій час заступати на позиції – нічого не станеться». «Якраз тоді, – кричить від болю ненька, – він заступив, як мовиться, не в свою зміну. Поверталися з позицій. Пряме влучання в голову. Командир з побратимом витягли. Рятували, як могли. Хоча, побачивши, констатували, що «Козеняті», певно, все». Його рятували в лікарні в Дніпрі. Був у комі. Проте брати, котрі примчали одразу, як дізналися, застали ще живого – ворушив пальцями. Неньці сказали не зразу. Коли зізналися – помчала до нього. Утім встигла доїхати лиш до Бердичева… Поранення Захисник отримав 4 березня, а помер 6-го. «Його хоронили 8 березня, – ніяк не змириться зі втратою Павліна Василівна. – В день, коли завжди дарував мені квіти. Тільки тепер квіти несли йому».
В отчій хаті нині спеціальний куточок, присвячений синові. Там його світлини, прислані з фронту телефон і речі – все, що колись любив, заслужені нагороди і грамоти. А мати все ж не втомлюється виглядати. Бо має право на хитку надію в диво. І торувати доріжку на кладовище. Бо так багато не встигла йому розказати за життя. Попригортати його не встигла. Позбавила шансів війна.
