Він не любив облесливих слів. Про його безумовну любов свідчили вчинки: забезпечував, обдаровував, тішив, оберігав, леліяв, огортав теплом, комфортом і турботою. Надійний і справжній. Запальний, бо надміру справедливий. Характерний і принциповий. Відповідальний і чуйний. Ніколи не вмів залишитися осторонь будь-якої потрібної справи. Найбільше любив подорожувати Україною: часто возив рідних історично значущими й незрівнянно красивими місцинами. А ще – облаштовувати-модернізовувати сімейне гніздечко, майструючи гойдалки, альтанки… Він був найкращим у світі сином, чоловіком, батьком, другом. Це найстрашніше слово – «був»…
Небаченим велелюддям й морем квітів провели в останній путь жителі Вороновиці, що на Вінниччині, свого земляка 50-річного Сергія Геровича. Найсвітлішими споминами прощалися із «Герою» (позивний) побратими. Сумними клаксонами ридав байкерський транспорт друзів, що з’їхалися зі всієї України до «Друга Сєрого». Бо був байкером, а ще професійно займався велоспортом, об’їздивши двоколісним всю Україну, зокрема Крим, неодноразово здобуваючи першість у різнорівневих змаганнях. Був… Війна обірвала життя Героя 2 травня 2025 року.
Вам також може сподобатися
Сергій народився у Вінниці в родині династії будівельників. По закінченні школи здобув фах радіотехніка. Коли ж повернувся зі строкової служби, відкрив станцію техобслуговування. Репутація, завойована золотими руками, професійною майстровитістю й активною непосидючістю, примножувала клієнтів. А коли всеньке приміщення, в якому містився й його бізнес, викупила велика фірма, перейшов працювати на неї, з кожним роком заслужено здобуваючи авторитет й визнання.
У Вороновицю з обласного центру Сергій переїхав у 2005-му: звідси обраниця. Наталія – на шість років молодша. Маючи за плечима невдалий шлюб і двох малих діточок, вона відчула його справжню чоловічність і зрозуміла: за ним буде як за кам’яною стіною. Коханий одразу пройнявся непідробною батьківською любов’ю до тоді чотирирічного Назарчика й шестирічної Анжеліки. У 2009 році народилася Діанка. Як же він хвилювався, підтримуючи дружину на сімейних пологах, як змірював нескінченними кроками той пологовий зал. Першим взяв донечку на руки, з тієї миті назавжди забезпечивши її неабиякими любов’ю і турботою. «Він не обціловував й не розкидався лагідними словами, – пригадує дружина, – справжнє батьківство доводив вчинками. Для усіх трьох. Хоч завжди прагнув бути в міру строгим, діти отримували бажане, ще толком не встигнувши про нього подумати. Перед самісінькою великою війною, хоч ми маємо трикімнатну квартиру й будинок, Сергій придбав Діані однокімнатку, сказав, хоче, щоб вона завжди знала, що з будь-яких доріг їй є куди повернутися.
Як звичайна вкраїнська родина, вони жили розміреними буднями, що сповнювалися працею, подекуди сумними, але найчастіше щасливими щемкими митями. Як радів Сергій, віддаючи заміж Анжеліку й влаштовуючи весілля, як чекав під пологовим з’яви внучечки. Пишався, що пліч-о-пліч працює з сином, що розуміють одне одного з півслова. А що вже тішила батька вдача Діанки, як дві краплі води схожої на нього.
«Сергій дуже любив дорогу, а я – з ним їздити, – гортає такі щемливі миті альбому сімейного життя Наталія. – Завжди-завжди ми трималися за руки. Він навіть передачі навчився з моєю рукою перемикати. Був дуже легкий на підйом. Міг, трохи розгрібши роботу, зателефонувати: «Я їду на каву. Ти зі мною?» «Дві хвилини», – відповідала я. Ми могли опинитися в Гайсині, Умані – будь-де. Міг попередити, що завтра виїздимо, і ми з дітворою мчали у найцікавіші місцини України. До слова, відкриваючи нам маловідомі, проте історично значущі локації, завжди привозив туди вдруге. Запевняв, що за один раз дуже багато залишається непоміченим. Ми з ним його байком об’їздили всі Карпати. Ми підіймалися на Говерлу. А ще Сергій умів дружити і мав дуже багато друзів. Любив їх збирати, обожнював компанії. З нічого міг зробити свято. Він направду був людиною-святом. А що вже був майстром сюрпризів. Якось запропонував поїздку до Липовця, нібито у справах. Там чекала куплена мені автівка. А вже перебуваючи на фронті, набрав ранесенько, попросив вийти до воріт, бо щось сусіди не можуть у двір потрапити. Виходжу, а там – він. Такий рідний! На кілька днів прийшов в відпустку. А коли я потрапляла в лікарню, він й на мить не відходив від ліжка».
З перших днів повномасштабного вторгнення Сергій з колегами стали варити протитанкові їжаки, виготовляти інше, затребуване тоді, приладдя, ремонтувати військову техніку, допомагати Збройним силам. Наталя ж бо, працюючи шеф-кухарем в одному з придорожніх кафе, почала безкоштовно годувати оборонців, збирати їм з собою перекуси. Часто, їдучи на фронт з провізією, тут зупинялася знана волонтерка Наталія Беренда. Розуміючи нелегку й надпотрібну місію тезки, Наталя й не помітила, як поступово (справа за справою, організація за організацією замовленого на фронт) втяглася й стала рівноправним членом дружної потужної команди «Волонтери Ярмолинеччини».
Чоловік попереджав дружину, що сам не рватиметься, бо розумів, що тут, в тилу, таки суттєво допомагає Захисникам, проте й не ховатиметься. Тож, отримавши повістку, без вагань долучився до лав ЗСУ.
В другій половині червня 2024 року чоловік вже проходив вишкіл в одному з навчальних центрів поблизу Вінниці. Того літа рідні частенько до нього їздили. А він все телефонував, щоб то цвяхів вислати, то гайок, то реманент, то інструмент. «Ти навчаєшся чи ремонтником влаштувався?» – жартувала дружина. «Якщо в моїх силах, то чому б не допомогти», – відповідав майстер на всі руки.
Першим бойовим досвідом гартувало водія-електрика село Рубці, що на Лиманщині. Нема його нині – стер ворог з лиця землі. І навіть металеву вивіску волонтерська родина привезла Наталці.
Фронтові дороги оборонця пролягали й гарячою Харківщиною. Домашніх запевняв, що все добре. Телефонував часто, щоб не хвилювалися. Виходив на відеозв’язок за першої можливості. З гордістю представляв побратимам кохану й дітей. Двічі приїздив у відпустку. Під час першої на кілька днів поїхали з дружиною на термальні води. Під час другої наполіг, що на відпочинок часу катма, треба, мовляв, хвости попідганяти, автівки полагодити… На наступну відпустку запланував встановлення тину. Перед від’їздом зібрав у кафе, де працює дружина, всіх рідних, кумів і друзів. Компанія, що завжди вміла добре відпочивати, з піснями й танцями, того дня чомусь сиділа сумно, якась невидима тривога витала й торкалася кожного серця, якесь фатальне передчуття закрадалося у всіх. З кожним окремо пофотографувався…
«Коли Сергій повернувся на передову, його група була на місці дислокації, його ж тимчасово прикріпили до іншої, – розповідає дружина. – Там здружилися з хлопцями. Тож коли йому запропонували зачекати своїх, наполіг, що поки буде тримати позиції з цією групою, а 1 травня долучиться до своїх (того дня одні мали виходити, інші – на позиції)… Він того дня телефонував чомусь раз-по-раз. Ми з Діаною й онучкою Веронічкою прибирали на кладовищі. Я жартома пожалілася, що Діана не слухається. Він її набирав. «Насварив»: купив усіляких дрібничок, пообіцяв по приїзду подарувати шолом й мотоцикл, про які так мріяла. А потім… Потім телефон мовчав. Я писала. Телефонувала. Чекала. Під обід з’ясувала: Сергія більше нема. А надвечір принесли сповіщення. Пряме влучання безпілотника у їхню позицію шансів не лишило. Хоч хлопці ще зняли відео, як він із важким пораненням ще сам йде до автівки, лікарям врятувати не вдалося. Їх загинуло тоді четверо».
Сергій, констатує не вдова – навіки дружина, досі, як завжди, підказує, спрямовує, оберігає і навіть, буває, сварить. Просто з неба. Й часто приходить в сни. «Мій зять теж служить, – втирає сльозу із колись таких щасливих очей осиротіла жінка. – Коли трапляється нагода, везуть мене з донькою на каву, знають, яким важливим для нас з батьком був цей ритуал. Проте я більше ніколи не сидітиму спереду й не триматиму свого коханого за руку».
