Відколи хлопець із дівчиною почали зустрічатися, раз через раз, як-то кажуть, находила коса на камінь. Сварки спалахували на будь-якому ґрунті: то Василь подивився не так на Оленку, то Катруся в занадто короткій спідниці на танці прийшла, то хтось запізнився до клубу… Але й мирилися часто. Закоханість пробачає і змушує сумувати.
Після чергової сварки Катря вирішила не йти ввечері на танці. Сказала подружкам, що спати раніше ляже, що немає настрою для вечорниць.
Вам також може сподобатися
За вікном починала зеленіти бруньками та уквітчуватися первоцвітами весна. За традицією, бабуся дівчини прикупила з десяток гусенят і дуже пильнувала дзвінкоголосу дрібноту. Вдень виносила в загороду, щоб погрілися на сонечку. А на ніч збирала дзьобатих у ящик та ставила біля грубки, щоб не замерзли.
Того року весна не поспішала з теплом. Тож щовечора стара несла до хати в’язочку патиків і сухеньких дрівцят та протоплювала грубку. Так було і тієї неділі. Десь на підсвідомості чи в нав’язливому очікуванні Катря була переконана: Василь, дізнавшись, що вона залишилася вдома, неодмінно приїде на своєму мотоциклі. Та буде подавати сигнали, щоб вийшла до нього. Перепрошуватиме за свою погану поведінку…
«А я ще подумаю, чи вийти до тебе. Посидиш отут, під хатою, покумекаєш… Будеш знати на другий раз, як викобелюватися перед іншими», – налаштовувалася на ненудний вечір Катя.
Спочатку вона читала книжку, відганяючи від себе тягучі хвилини очікування. Затим нарешті вимкнула світло та вляглася, вслухаючись у кожен підозрілий шурхіт надворі. Очі раз по раз самі розплющувалися, намагаючись вихопити із темряви яскраве світло мотоциклетної фари.
Хвилини тягнулися аж надто повільно. А коханий не поспішав на уклін з прощенням. Нерви у Катрусі почали здавати, образа накопичувалася, немов сніговий ком. У домислах дівчина вже вигадувала всі мислимі і немислимі покарання на голову паскудника. Аж тут хтось тихо свиснув.
Дівчина кинулася до вікон: то в одне визирнула, то в інше – ніде нікого. Походивши і позазиравши кілька хвилин, Катря знову вляглася: «Мабуть, привиділося», – подумала про себе. І не встигла ще навіть добре вкритися, як свист повторився. У вікнах – знову нікого. За третім свистом вона вже не витримала: одягнулася та тишком вийшла надвір. Обійшовши хату зо три рази та переконавшись, що ніхто її не чекає, ще більше розлючена повернулася до кімнати. Не пройшло й кілька хвилин – знову свист.
Того пізнього вечора дівчина кілька разів виходила на вулицю. А там – лише зорі та тихий шепіт вітру у високих кронах яворів… Востаннє повернувшись до хати, Катря зупинилася в суміжній кімнаті, де спала бабуся. І раптом… почула той самий свист. У ящику біля грубки, вгрівшись, спросоння посвистували… гусенята.
Такого розчарування, та ще й від кого, дівчисько навіть уявити собі не могло. Ба більше – і розказати комусь соромно. Образившись на весь світ довкола та присягаючись собі ніколи і нізащо не прощати Петра (наче це він був винен у тому, що гусенятам прикортіло посвистувати того вечора), ще довго сопіла під ковдрою.
Наступного дня подруги розповіли, що Петро ввечері не приїхав. Передав друзями, що повіз батьків на кілька днів до тітки в іншу область.
Через тиждень кохані зустрілися. Петрусь з усмішкою пригорнув Катрусю до себе, сказав, що дуже скучив. Навіть гостинець привіз – намисто з річкових перлів. І все забулося. Лише гусенята, щодень дорослішаючи, щоразу поглядали на дівчину, наче підморгуючи: «А пам’ятаєш?..»
