«Такий молоденький татусь», – здивувалася учениця, яка перейшла зі своєї рідної Ракошської дев’ятирічки в десятий-одинадцятий класи школи у Вишково, що на Закарпатті. Її однокласник Ярослав тримав на руках дворічну сестричку Катрусю, яку допомагали бавити батькам навперебій з двома старшими братами . «Нашу принцесу», – каже нині Людмила Менджур.
З того першого дзвоника і зародилася неприборкана симпатія між ровесниками. Дитячі загравання, смикання за волосся, нібито ненавмисні штовхання, пригощання домашніми смаколиками, записки до кінця одинадцятого класу переросли у найміцніше кохання.
Вам також може сподобатися
По закінченні школи Людмила вступила до Хустського філіалу Львівського національного політехнічного університету. Ярослав ж, всупереч вмовлянням батьків, здійснив свою мрію: пішов на строкову службу до прикордонних військ. Хлопець змалку захоплювався прикордонниками, адже не раз їздив з батьком, вправним комбайнером й трактористом, переорювати прикордонну зону. Служив на Волині, на польськім кордоні. Писали паперові листи і мріяли про мобільні телефони. Коли єдиний раз армійцю дали відпустку, бо зламав руку, кохана подарувала йому перший мобільний. Він, щоправда, зламався ще в потязі, дорогою до місця служби. Але набрати й сказати найголовніше встиг. «Якщо я зараз цього не зроблю, то потім дуже шкодуватиму. Виходь за мене заміж», – в телефонну слухавку надмірно закоханий випалив те, що соромився сказати при щоденних зустрічах. Адже всю відпустку, як і до армії, долав до обраниці шестикілометровий шлях – коли пішки, коли велосипедом. Не наважився на пропозицію й коли, мов малі діти, плакали, як проводжала на пероні. «Я скажу «так», якщо ти приїдеш і зробиш належну пропозицію», – запевнила.
Найзатишніше гніздечко
Коли повернувся, не розлучалися й на секунду. У січні 2006-го закохані стали на весільний рушник. Згодом перейшли жити у бабусину хату у рідне село дружини. Молоді й перспективні, вони прагнули міцно стати на ноги. Тож коли Алінці два рочки сповнилося, залишили її на Людину маму й подалися до Чехії за заробітчанським хлібом. Ярослав і після весілля нетривало був на заробітках. Проте з народженням донечки справжній татусь заявив, що ліпше менше зароблятиме, проте бачитиме, як зростає його кровинка. І влаштувався до місцевого підприємства трактористом. Бо з пелюшок обожнював техніку. Якось чотирирічним навіть втік із садочка, щоб полюбуватися, як справжнім парадом комбайни з тракторами гордо їдуть на жнива.
Коли Людмила завагітніла другою донечкою, повернулися додому. Людмилка молодша, так її називають в родині, народилася через три з половиною роки після старшої сестрички. Ярослав сумлінно працював на всеможливих видах техніки біля землі. Людмила, вийшовши з декрету, влаштувалася покоївкою до санаторного закладу неподалік.
Щасливі розмірені сімейні будні, рутинні клопоти, виховання дітей… Подружжя, важко гаруючи, будувало-зводило омріяний будинок. На одинадцятий рік майже завершили. Не у всіх кімнатах, щоправда, встигли зробити ремонт і вмеблювати: все іще було, як мовиться, в процесі.
«В новому комфортному домі ми зустрічали Новий рік, 2022-й, – пригадує Людмила. – Я була неймовірно щаслива. Адже все продумано, зручно, є вода, усі комунікації, велика ванна, у кухні з сучасною технікою дуже легко готувати. А чоловіка чомусь не відпускала якась незбагненна тривога. Це вже тепер, аналізуючи, розумію: він відчував, що принесе нам цей рік. Наполіг, щоб у січні ми освятили будинок і зробили новосілля, допоки всі рідні-друзі з’їхалися на свята із заробітків. Тоді він вкотре взяв з мене обітницю все ж всиновити сина, бо після двох кесаревих мені народжувати лікарі не рекомендували. А він так хотів навчити наслідника усім чоловічим премудростям. Мав золоті руки і абсолютно все умів. Навіть жіночою роботою ніколи не гребував. Змалку у великій родині, яка завжди тримала чимале господарство, був привчений до праці – і дворової, і хатньої».
«Не відпустиш – піду без підтримки»
Стрічка новин того фатального для всіх українців світанку кишіла страшними повідомленнями, в які не хотілося вірити. Щоб їх не читати, рвонули в ліс заготовляти дрова на дачу. Там, у своїй стихії, бо ж був затятим природолюбом й, можна сказати, специфічним мисливцем (з однодумцями складалися на розведення косуль, зайців), зізнався коханій, що тепер його, як тоді, у 2014-му, стримати не вдасться, що він піде боронити землю. Благали, плакали, просили. 6 березня, на день народження Людмилки, викликав дружину на серйозну розмову. «Якщо все ж заперечуватимеш, – констатував, – твоє право. Можемо навіть розлучитися. Але тоді я піду без підтримки». «Докладала максимум зусиль, щоб зберігати спокій. Принаймні зовні. Бо відчуття якогось приреченого фатуму шматувало душу», – зізнається Людмила Василівна. 7 березня чоловік уже ніс службу в роті охорони. Раз на дві доби приходив додому на ніч. Незмінно заспокоював своїх найкращих у світі дівчат, по-чоловічому вселяючи впевненість, що швидко все минеться. Лише коли бачив, як з Яблунівської застави відправляли на фронт юнаків, справжній і сильний, він плакав. «Вони ще зовсім жовтороті, – як на сповіді відав дружині. – Життя не бачили. А мені вже 36, і я тут протираю штани. Я просто не маю на це права. І ніколи собі цього не пробачу».
10 травня о десятій ранку Ярослав Михайлович набрав дружину й піднесено радісно сповістив, що завтра вирушають на навчання, попрохав зібрати речі. У його фабулу про навчання не повірила. А побратими згодом підтвердили, коли шукали перших добровольців на фронт, вони з кумом визвалися в числі перших. 11-го уже був на Яворівському полігоні. А 13-го в Часовому Ярі. Затим набрав, що їдуть далі. Куди – не сказав. Телефонував вкрай рідко, на кілька секунд. Зі слухавки лунали страшні звуки війни, чулися жахливі вибухи. Раз запитав, чи поклала ліки від серця. Бо справжній чоловік, звісно, приховав, що мав проблеми і з серцем, і з тиском, і зі спиною. Попереджав, що зв’язок зовсім кепський, що може кілька діб не мати змоги зателефонувати.
Якось попросив передати хлопцями цигарок. «Якими хлопцями?» – запитала. «Дядю Ваню повезли на щиті», – відповів. Це побратим із сусіднього Вилятина. Його привезли 21 травня, а 22 хоронили. 22 травня набрав вдосвіта, в 5.30. Вдалося поговорити довго. Тоді обмовився, що з того пекла, де він, виходи є лише два: пораненим чи загиблим. «Що б не сталося, – настановляв, – ти не маєш впадати в істерику. За тобою – наші діти. Ти – моя дружина, тому сильна. Отже зможеш». Що Ярослав на війні, знала тільки дружина, для решти рідних він був на навчаннях.
«Ви всі збожеволіли?»
З прощання з Героєм прийшла дуже виснажена. Незнана досі порожнеча скувала тіло і помисли. Опівночі прокинулася в холодному поту з думкою, в яку ж з кімнат поставити труну з тілом коханого. Зірвалася, відігнала підступні марення, помолилася. А вранці пішла на роботу. Сил не було. Телефон мовчав. Аж раптом на ньому засвітилося, що пропущений дзвінок з невідомого номера. «Коли у них не ловили вишки, – аналізує, – телефонували з телефону, який мав поділки. Набирала раз-по-раз. Коли аж згодом пролунало чуже «Алло», сказала, хто вона. «Ви про Славика запитуєте? – почула обезсилене. – Я не знаю, де він, бо я у шпиталі». З роботи Людмилу колеги привезли додому. Селище вже гуло, що її Ярослав загинув. Ніхто не наважувався запитати прямо ні її, ні дітей, лиш міряли співчутливими поглядами і задавали дивні питання. Прийшла ненька. «Магнітні бурі, певно», – виправдовувалася донька. «Не обманюй, всі знають, що Слава загинув». «Ви що, усі збожеволіли?» – запитала і одразу, написавши в соцмережах «Не вірте чуткам», помчала з батьком до військкомату. «Ваш чоловік загинув», – вийшов комісар. «Це офіційно не підтверджено, просто немає зв’язку», – спростував ротний.
«Ярослав живий, він у шпиталі», – зателефонував сестрі Людмили невідомий додзвонювач. «Не знаю, хто і для чого над нами так пожартував, – зітхає дружина. – Та ми попідключали всеможливі зв’язки і подали запити на всі шпиталі. Наступного дня всі сповістили, що у них такого нема. Не було лиш відповіді від лікарні Мечникова. Я вже планувала, що помчу до нього у Дніпро, як тільки підтвердять. Оскільки в нас з доньками була щовечірня традиція змолювати по тричі «Отче наш» й «Богородице-діво», а потім читати псалми, після дзвінка, що Слава живий, вирішила змовити подячний акафіст за диво. І ви знаєте, я його читаю, а в мені стільки порожнечі і невіри у те, що він живий, – аж страшно. А потім зі слухавки таки пролунало вбивче: «Прийміть співчуття…». Не плакала. Він не любив її сліз. Закам’яніла. Покликала усіх, щоб сповістити.
Якраз у момент, коли хоронили дядю Ваню, у їхній окоп прилетіло. Троє загинуло, один поранений. Двоє вціліло. Якраз в ту мить, коли відчула сильно порожнечу.
«Дай поцілую»
Похоронивши найріднішу у світі людину, не могла і не хотіла ні вставати, ні дихати, ні жити. Розуміла, що мусить ставити на ноги дітей. Тепер самотужки. А вона зовсім без нього не вміє. Бо був її стіною, її всесвітом. Якось прокинувшись вранці, глянула крізь вікно на черешневий пеньок в кінці городу, на якому щоранку пили каву. Уздріла посеред городу донечку з кавою. І стрепенулась: дітям дуже болить, дітей треба рятувати.
Психологи. Усім. Неврологи. Підтримка рідних. Катруся навіть жити до них до сорока днів перейшла. А коли наступного березня вона народила Поліночку, янголятко теж стало додатковим стимулом жити. Згадала, як мріяла вона зробити ремонт у їхній кімнаті до повернення з війни чоловіка. Хоч стало ще дужче боліти, поїхала купила вагонку. Шліфувала, фарбувала, збивала руки і заганяла в них скалки…
Через три тижні жінка таки вийшла на роботу. Згодом долучилися родиною до плетіння маскувальних сіток. У спортивному залі школи, що навпроти дому, небайдужі земляки активно підробляли павучками. Батьки жінки заливали окопні свічки, квасили капусту, закривали буряк, моркву, іншу городину для Захисників.
А наприкінці 2023 року жінку запросили до селищної ради на посаду спеціаліста сектору соціального захисту населення по роботі з сім’ями загиблих, зниклих безвісти, ветеранів війни, військовослужбовців та їх сім’ями. Проживаючи сама це все пекло, вона відповідально занурилася у роботу: поховання, юридичний супровід… «Коли впродовж двох тижнів кінця 2024 – початку 2025-го похоронили трьох зовсім юних хлопців, – зізнається, – я зрозуміла, що я ще мало роблю. Що мій чоловік міг би більше. Рвалася на фронт і хотіла порвати усіх причетних до його загибелі, але усвідомлювала, що то не вихід».
Перед своїм 38-річчям виснажена болем колись найщасливіша дружина, яку війна прирекла на вдовину долю, написала пост з проханням, щоб всі рідні, друзі, знайомі замість подарунка просто скинули на її рахунок суму, еквівалентну її вікові. Хотіла придбати дрон. Але довго вагалася, чи виставляти. В ту ніч їй наснився коханий. «Я знав, що ти впораєшся. Дай тебе поцілую», – не встиг: прокинулася. Зібрала тоді більше 20 тисяч гривень. Тож і дрона придбала, і на матеріали для окопних свічок і маскувальних сіток вистачило.
Волонтерська кухня Людмили Менджур
Батьки, бачачи, що донька черпає хоч якісь сили у допомозі армії, не лише всіляко підсобляли, а й шукали нові заняття. Це вони все переконували, що варто долучитися готуванням голубців до знаної волонтерки Ірини Світлик. У земний день народження Ярослава Людмила набрала Ірину. За тиждень за 54 кілометри до неї відвезла перші голубці. Зізналася, що не знає, чи зможе підсобляти на постійній основі, бо ще дуже болить. Але поступово втягнулася. Перші партії виготовляла своїм коштом. Далі залюбки стали матеріально допомагати небайдужі. «Коли мені просто на вулиці давали хто тисячу, хто 500 гривень і казали, що це на голубці для військових, розуміла: спинитися не маю права».
А коли їй додому привезли більше тонни пакетованого рису з овочами й півтори тонни консервованої квасолі, розгубилася. Набрала, так би мовити, кураторку. «Людусь, давай уже сама», – заохотила та. Плакала, не знала, як бути. Розуміла, потрібні чималі кошти на обладнання. Але де їх взяти. Зібрала донечок з питанням, чи можуть виділити цю значну суму з сімейного бюджету. Ті, як завжди, безумовно підтримали. Закупили все потрібне, автоклави, вакууматори, казанки, плити… В маминій домівці облаштували цілий харчоблок. А ще на ній мільйон організаторських завдань: доставки, закупівлі, розробки рецептів, згуртування господинь, розподіл обов’язків. Крутиться поміж домом, роботою і волонтерством …
19 липня буде рік, як функціонує її волонтерська кухня. Спершу вона налічувала близько двадцяти господинь з рідного і прилеглих сіл, нині дещо менше. Взимку працюють щоднини. Влітку, через засилля сезонних клопотів, тричі на тиждень. 13 позицій готових тривалого зберігання обідів вже виготовляють. Скільки відправили, зізнається чесно, не рахували. Щотижня близько двох тисяч готових порцій. Це і голубці, і найрізноманітніші супи з кашами, борщ, вишукані гуцульські страви. Звітує постійно, тож їй вірять і завжди донатять. «Найбільше навантаження, – констатує з любов’ю, – звісно, на моїх батьків, бо ми приготували, попакетували й заклали в автоклави, їм ж бо серед ночі ще охолоджувати, виймати…
Алінка нині третьокурсниця Ужгородського національного університету. Людмилка здобуває освіту у природничо-гуманітарному фаховому коледжі того ж вишу. Донечки з мамою роблять усе можливе, щоб ім’я їхнього найдорожчого жило у віках. «Він житиме і після нашої смерті», – переконана назавжди дружина.
