«Енергійний, життєрадісний, живчик, особливий серед усіх», – саме так розповідає про свого племінника Ірина Гайова. Він народився і виріс у Донецьку, мав старшого брата і молодшу сестру. З п’ятирічного віку закохався у танці. Спочатку танцював у дитсадку, затим – у школі. Батьки, намагаючись підтримати юний талант, відвели його до школи танцю, що діяла при заслуженому ансамблі пісні і танцю «Донбас». Він був дуже популярним у краї. Розвиваючи свою майстерність, Антон паралельно здобував середню освіту. У п’ятнадцять років хлопець вже танцював в основному складі ансамблю, їздив на гастролі.
«По закінченні школи Антон вирішив їхати до Києва на кастинг у хореографічний колектив Євгенія Чернова. І успішно його пройшов. Згодом став його солістом. Там познайомився зі своєю майбутньою дружиною Олесею. Теж танцівницею. Багато років протанцювали в парі, разом їздили на гастролі Україною і за кордон, виступали на круїзних лайнерах. Мешкали в Києві.
Вам також може сподобатися
З 2007 року Антон як хореограф-постановник почав працювати з Дмитром Коляденком, українським шоуменом. Брав участь у зйомках телепередач «Шанс», «Фабрика зірок», «Шоуманія». Гастролював Україною, за кордоном, був режисером-постановником шоу-балетів багатьох зірок українського шоу-бізнесу», – пригадує тітка.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Антон Смецький мешкав з дружиною та маленькою донькою Стелою неподалік Києва. На той час через коронавірус гастролі скасували. За словами Ірини Гайової, він одразу ж відправив рідних до Польщі, а сам долучився до місцевої територіальної оборони. А коли ворога вигнали з області, пішов до Фастівського ТЦК, щоб стати до лав ЗСУ. Але призвали його лише у листопаді 2022 року.
На фото: Антон Смецький не поспішав подавати документи на списання з армії після важкого поранення. Він хотів бути з побратимами. Казав, що хоче і буде воювати… Фото з архіву Ірини Гайової.
«Антон проходив навчання на сапера в Іспанії, – каже тітка. – Воював на Донеччині, поки в серпні 2023-го не отримав важке поранення. Під час виконання бойового завдання він наступив на міну і йому відірвало частину правої ноги. Побратими змогли витягти його з поля бою, надати першу допомогу та передати медикам. Антон переніс кілька операцій. Багато знайомих, друзів, колег-артистів збирали кошти йому на протез. Щоб він міг не тільки ходити, а ще й танцювати».
У грудні того ж року він потрапив у львівський «Центр Superhumans», де допомагають українським військовим, які постраждали під час війни, відновити здоров’я. До квітня 2024 року чоловік лікувався, відновлювався, вчився заново ходити. Ірина пригадує, що, навіть залишившись без ноги, племінник не втратив свого шарму, ділився енергією та запальним вогником з іншими. Навіть танцювати брався на протезі. Мріяв виступати в шоу-програмах Ірини Білик, з якою були друзями. Та наступного дня після закінчення реабілітації Антон вже був на полігоні на Львівщині. Він навіть не збирався оформлювати інвалідність. А рідних заспокоював, що збирає всі необхідні документи…
«Ми ж тільки жили тим, що Антон повернеться до нас. Поранення ж серйозне. Як без ноги виконувати завдання? Але знали його непосидючість Всюди він встигав і нічого не боявся. Був командиром взводу. За всіх відповідав… Ми вже думали, що більше не піде. А тут – надсилає відео, що вже на полігоні», – ділиться минулими хвилюваннями жінка.
Волонтери пригнали для Антона машину, щоб міг їздити на протезі. Він дуже радів цьому. Проте одразу розпорядився: «Якщо зі мною щось станеться, віддайте її на передову». Вважав, вона там потрібніша. Він навчав групу інструкторів військової частини. У червні 2024 року Антон перебував на Харківщині, збирався у відпустку. Дуже хотів поїхати до Польщі, привітати донечку зі сьомим днем народження. Але не склалося.
22 червня він виконував завдання в районі населеного пункту Мілова Балаклійського району Харківської області. Позицію обстріляв ворог, постраждало четверо військових. Антон, на жаль, не вижив.
Поховали Героя в Корюківці на Чернігівщині, звідки родом був його тато, де мешкає тітка, живе 86-річна бабуся. На той час його батьки перебували в окупованому Донецьку. Вони не змогли бути на прощанні з сином. Мама померла того ж року. А хворого тата, який потребував постійної медичної підтримки, донька забрала в росію…
«З найближчих родичів на похорон приїхав лише старший брат Антона Павло з Києва… Його проводжали в останню путь мої діти, побратими, друзі, знайомі, – не стримує сліз Ірина Гайова. – З племінником два роки збирали кошти йому на пам’ятник. Цього року будемо встановлювати».
За свою службу Антон нагороджений медалями «Ветеран війни», «За хоробрість в бою», відзнакою міністра оборони України «За поранення».
Відколи Антона немає, Ірина часто переглядає фото та відео, на яких усміхнений чоловік танцює. «Він був дуже талановитим, – пригадує тітка. – Настільки гарно танцював, що не можна було відвести погляд. І в реабілітаційному центрі він танцював на протезі. Танцював, коли виписували. Для лікарів, побратимів… Надзвичайно сонячний був чоловік, такий щирий. Дуже шкода, що такі люди гинуть».
