Коли в березні 2022-го Київщину засипало гострим залізом, вони їхали туди удвох. Іван та його Наталія. Маленька цивільна машинка з причепом пролізала там, де пасували волонтерські буси. Крізь вогонь везли свіжий хліб, що пахнув мирним життям, а назад евакуйовували наляканих, занімілих від горя людей. Їздили, поки під колесами не зблиснула міна. Тоді Іван подивився на дружину й відрізав: «Більше в такі екстремальні точки разом не їдемо». Оберігав. А вдома чекали двійко маленьких донечок.
…Сьогодні Іван Вахнюк – ветеран, капелан, засновник благодійного фонду та фахівець із супроводу ветеранів у Степанській громаді на Рівненщині і тато трьох донечок. Людина, яка пройшла пекло під Бахмутом, після якого на пів року забула, як це – просто радіти, але повернулася, щоб відривати інших від краю прірви.
Свого часу Іван отримав комп’ютерну освіту, працював директором інформаційно-комп’ютерного центру в Сарненській райдержадміністрації. Потім була строкова служба у Криму, в гірсько-піхотному батальйоні. Демобілізувався за три місяці до анексії півострова.
Дев’ять років тому в його село приїхала місіонерка, на 4,5 року молодша від нього 19-річна красуня Наталія. Нетривкий період знайомства, на четвертий день котрого закоханий уже зробив обраниці пропозицію, переконав кожного, що створені одне для одного. Перспективні і цілеспрямовані, вони швидко звели-збудували власне сімейне гніздечко. А спраглі покращення життя українців й сповнені юнацького максималізму, разом заснували церкву в Кузьмівці, разом розвивали бізнес – створювали ексклюзивну весільну поліграфію. Але спочатку ковід, а потім війна перекреслили свята. Паралельно Іван навчався: закінчив місіонерську школу, а перед повномасштабним вторгненням здобув освіту бакалавра богослов’я та священницького служіння, бо переконаний: якщо хочеш навчати людей, треба мати знання.
Коли почалася повномасштабка, вони волонтерили вдвох, лишаючи двох дітей на батьків. Після випадку з міною екстремальні зони для Наталії закрилися, але вони продовжили возити машини й допомогу на Харківщину та у Краматорськ. А восени 2022-го Івана викликали в ТЦК для звірки даних. Ховатися за релігію чи навчання не став: «Треба країні – значить, треба». Так проповідник став номером обслуги гранатометника в 77 окремій аеромобільній бригаді десантно-штурмових військ.
Перед фронтом були навчання у Великій Британії. Там суворі бійці швидко дізналися, що поруч з ними віруюча людина, й охрестили Івана «Пастором». «Кожен вечір хлопці казали: «Ми не лягаємо спати, поки «Пастор» нам молитву не зачитає». Кілька хвилин молилися, – згадує, – і тоді пацани спокійно засинали. Були й затяті атеїсти, але під пресом боїв у них дуже швидко появлялася віра. Кожен ж бо звідав: як тривога – то до Бога».
А далі був Краматорський напрямок, Орлівка, околиці Бахмута. Обличчя Івана темніє, коли згадує бойові будні: «Наш підрозділ було стерто з лиця землі. Рота втратила боєздатність за два тижні, батальйон – за два місяці. Був період, що дякували Всевишньому за волонтерів, без яких не вижили б… Я поїхав на службу своєю машиною і нею ж возив хлопцям боєкомплекти, нею вивозив поранених. Не хочеться про це розповідати… Який сенс казати, як тримаєш у руках каску побратима, з яким ще вранці ділив сухпай, а в тій касці – його мізки. Як знімаєш закривавлені броніки з хлопців, чиї автомати так і не встигли зробити жодного пострілу…»
Він повернувся додому у 2023-му, але душа ще довго залишалася в окопах. Перших пів року Іван жив в абсолютному емоційному онімінні: «Я забув, що таке радість. Ця емоція в більшості військових просто зникає. Бачу, що людям навколо весело, а я не можу цього відчути. Не міг ні радіти, ні плакати».
Його витягнули Бог і сім’я. Наталія молилася, чекала, записувала щемливі ролики в ютубі, які Іван досі переглядає з трепетом. Сьогодні у них троє донечок – Ліза, Лія та Мія. Справжнє квіткове царство! Старшій скоро вісім, середній шість, а найменшій – усього пів року. Вона народилася вже в спокої, коли тато повернувся. А мама підтримувала батька і волонтерила з ним, навіть будучи вагітною.
Уже більше року Іван працює фахівцем із супроводу ветеранів у Сарненській громаді. Його відбирали за принципом «рівний – рівному» через сувору комісію. Каже, що менше відсотка ветеранів після війни можуть зайти на таку посаду – потрібна вища освіта, активність, здатність розв’язувати юридичні та психологічні питання, а хлопці зазвичай повертаються закритими й кажуть: «Не чіпайте нас». Іван же завдяки дружині й Богу відновився і тепер ділиться цим світлом.
Нині капелан часто влаштовує, так би мовити, капеланські ретрити для оборонців на фронті: разом читають молитви, ведуть духовні і такі рятівні бесіди. А ще почасти сідає за кермо та їде у Чернігівський прифронтовий шпиталь. Разом із медиками зустрічає поранених просто з евакуації. «Буквально в неділю повернувся звідти, – ділиться. – Ходимо по палатах, реанімаціях, молимося за хлопців одразу з евакуації. Робимо єлеєпомазання. Сила нашої молитви тримає їхні душі тут, на цьому світі».
Він бачить духовні дива щодня. Товариш, якому пригнали авто, телефонував з фронту й плакав: під Іванковом прийшло спонукання в серце: «від’їжджай». Наказу не було, але він мовчки здав назад, і за 30 секунд туди, де стояв, прилетіло. Телефонує: «Я відчуваю ваші молитви, бо сам молитися не завжди можу». І таких випадків – десятки.
Є в Івана ще один обов’язок – неофіційний, важкий, але це його особистий вибір. Він домігся того, що разом із працівниками ТЦК та головою громади виїжджає на сповіщення родин про загибель або зникнення. «Я як капелан іду розділити цей страшний удар, тримаю за руки, коли в матерів підкошуються ноги», – по-чоловічому констатує. Він не прагне при цьому виконувати чиюсь місію, його ціль – щоб людина просто знайшла втіху в Бога.
Паралельно кипить волонтерство. За весь час вони з дружиною допомогли придбати й обслужити більше 20 автівок. Купити – пів справи, а от якісно підготувати – проблема. В Івана є друг, який має СТО, то вони ночами крутили ті машини, запаковували гуманітаркою і гнали на передову. Два роки тому офіційно створили благодійний фонд, який назвали «Любов в дії». Бо, зізнається, волонтерство потрібно було або закривати, або розвивати. Завдяки фонду допомога Захисникам суттєво зросла. Механізмів збору коштів розробили чимало. Як-от: минулої осені провели християнське свято подяки просто під наметом – скликали односельців і зібрали понад 20 тисяч гривень на нічну оптику для мобілізованого чоловіка однієї парафіянки.
А рік тому подружжя придбало інклюзивний бус Mercedes-Benz Sprinter із гідробортом – ним возять важких лежачих поранених, а коли треба – везуть полеглих героїв в останню дорогу.
На моє запитання, де на все беруть час, бо ж мають, як всі ми, 24 години в добі, а встигають – ніби 48, справжній чоловік лиш усміхнувся й запевнив, що все – риторично. Минулоріч навіть на озеро жодного разу не з’їздили, хоч Іван і обіцяв дружині. Зараз на руках уже є дозвіл на будівництво великого молитовного будинку в Кузьмівці, бо нинішня церква тулиться в кімнатці на 50 квадратів, куди набивається по 25 дітей і 20 підлітків недільної школи. Але найбільша мрія Івана – побудувати поруч будинок-прихисток (шелтер) для сімей, які через війну втратили все. Це буде адаптаційний центр, де допоможуть відновити документи, підлікують душі й підсоблять у пошуку роботи. Проєкт уже готовий. І щоб заробити на нього, «Пастор» не виключає поїздки на заробітки, наприклад до США, де має багато друзів, які раніше підтримували його місії на сході. Бо ж точно знає: в Україні сам таких коштів не знайде.
…«Там, у бліндажі під Бахмутом, коли нас сиділо сорок осіб у наметі перед виходом на нуль, нікого не хвилювало, хто ти – православний, католик чи баптист. Ми всі молилися одному Богові, вчепившись у життя, – підсумовує Іван Миколайович. – Це тут, у тилу, люди тягнуть одне одного за чуби й сперечаються, чия церква правильніша. На війні атеїсти закінчуються після першого прильоту. Головне – коли повертаєшся додому, притискаєш до себе дружину й дітей, не забути зайти у свій храм і просто сказати: «Дякую, Боже, що зберіг». А ще не забувати в молитвах про тих, хто виборює нам Перемогу.
