На Закарпатті, у невеликому селі Веряця на Виноградівщині, посеред подвір’я звичайної сільської хати під відкритим небом у величезних казанах киплять-варяться пресмачні борщі, супи, каші та інші вишукані закарпатські страви, що, пройшовши автоклавну стерилізацію в реторт-пакетах, поїдуть на передову. Як же чекають цієї смакоти, що пахне домом і натрудженими маминими руками, на фронті! Понад 300 тисяч порцій за чотири з половиною роки війни вдалося відправити нашим Захисникам. Щомісяця цей невтомний конвеєр видає до 15 000 порцій, або 8-10 тонн готової їжі, на яку лише м’яса потрібно близько 600 кілограмів. І знаєте, це не просто волонтерство. Це щось набагато більше. Надлюдське. Надпотужне. Феномен, який ще століттями після Перемоги дивуватиме світ.
На цім подвір’ї немає розкішних цехів – лише сім сучасних автоклавів (три з них працюють на електриці, а чотири – на природному газі, перехід на який зекономив кошти втричі й дозволив працювати ще ефективніше. Кожен такий агрегат номінально розрахований на 100 банок, але вміщує до 130 реторт-пакетів. Максимальна кількість, яку вдавалося приготувати за добу спільно з помічниками, – 1,2 тисячі порцій. В кожній з них – титанічна праця людей, які, попри непомірну втому, щодня роблять неможливе. А стоїть за усім цим тендітна щира українка. 38-річна Ірина Світлик – вчителька історії за освітою, яка до великої війни пекла торти на замовлення та створювала крафтові букети з мила й імбирного печива.
Вам також може сподобатися
Те 24 лютого 2022 року перевернуло все. Коли сестра опинилася на межі окупації під Києвом, а мамин дім на Вінниччині здригався від перших вибухів, Ірина чітко усвідомила: якщо країна у війні, пекти торти й виготовляти квіти – зовсім не на часі. Уся її колишня творчість вмить втратила будь-який сенс. Залишивши солодку справу, вона влаштувалася майстром погрузки на щебеневий кар’єр – туди ж, де головним інженером працює її чоловік Сергій. Тепер її будні – це незбагненне поєднання важкої праці на виробництві та колосального волонтерського навантаження вдома. Родина Ірини – це чоловік Сергій та троє дітей: восьмирічна Даринка, одинадцятирічний Даня та старший син Денис, який у свої 19 років свідомо обрав штурмову спеціальність і навчається в Одеській військовій академії.
Спочатку вони пекли пироги в старій бабусиній печі, що стояла просто посеред подвір’я, і десятками кілограмів щотижня відправляли через волонтерів потягом на фронт. Але коли сестра допомогла придбати перший автоклав, почався новий етап – виготовлення ситних каш у банках.
До слова, на той час інформаційний простір і рецептники були дуже обмеженими: в автоклавах традиційно готували лише каші з м’ясом, тушкованки та паштет. Попервах скляні банки були на вагу золота, й Ірині доводилося буквально збирати їх по людях, бо скляна тара масово їхала на фронт в один бік і назад не поверталася. Проте дуже швидко стало зрозуміло, що скло – вкрай небезпечна, важка та непрактична тара для передової. Під час вибухів і прильотів скляні банки б’ються, ріжуть руки, їх надзвичайно важко транспортувати в наплічниках. Тож коли улітку 2022 року з’явилися легкі, безпечні й зручні реторт-пакети, Ірина стала однією з перших, хто повністю освоїв цю технологію.
Згодом, рятуючись від небезпеки після вибуху саморобного апарата (першого автоклава з газового балона без зривного клапана) просто на кухні, все обладнання винесли на подвір’я. Через це автоклави сьогодні стоять просто неба під навісами й без них – незвична картина для волонтерського тилу, але інакше в невеликій сільській хаті ніяк.
Через два роки самі ж військові попросили замість часу, що тратить на смачну випічку у бабусиній печі (бо до кожної посилки з основними стравами намагалася додавати домашню випічку), все ж сконцентруватися на сухпаях. Бо ж ситуація на передовій докорінно змінилася: над позиціями піднявся щільний рій дронів. Транспортувати вантажі звичайними машинами стало смертельно небезпечно, посилки на «нуль» почали доставляти виключно за допомогою безпілотників та наземних роботизованих комплексів (НРК). Тоді Ірина зрозуміла, що кожна година її часу має рятувати життя, і зосередилася виключно на реторт-пакетах.
Спочатку люди зовсім не вірили, що їжа з казана в такому пакеті не прокисне на Донбасі, і їй довелося вести масштабну просвітницьку роботу, знімаючи десятки відео про автоклавацію за температури 120 градусів. Початок 2023 року приніс новий виклик: методом важких проб і помилок, зіпсувавши не один продукт і пройшовши крізь згарища та невдалі спроби, Ірина почала адаптувати під автоклав складні страви закарпатської кухні: борщі, супи, квасолю з капустою, левеш. Треба було знайти ту тонку грань температури, щоб знешкодити всі бактерії, але не дати їжі набути неприємного металевого присмаку. Коли ж вона вперше наважилася закрити в автоклаві голубці, у професійних кулінарних групах її жорстоко захейтили: мовляв, рис розвариться, так ніхто не робить. Сьогодні ж, через роки, сотні тисяч порцій таких голубців готують усі ті, хто колись не йняв віри. Що цікаво: всі інші страви спочатку готують до повного приготування в казанах і лише потім стерилізують, а от голубці закладають в реторт-пакети сирими – з сирими рисом і м’ясом, інакше альденте в пакетах не зберегти.
Згодом з’явилася геніальна ідея – власний синій волонтерський пакет із зображенням української вишивки, написом «Для захисників України» та жирним штампом «Не для продажу». Фото подібного закордонного сухпаю скинули військові. Тож Ірина з Сергієм розробили унікальний макет. На кожному пакеті вказано її особистий номер телефону, що забезпечило прямий зв’язок із передовою: допомога йде виключно на «нуль». А військових із порожніми сторінками в соцмережах тепер ретельно перевіряють – просять записати відеокружечок у соцмережі, щоб уникнути шахраїв і аферистів, які раніше намагалися переадресовувати посилки на тилові області. Черга на відправку в її блокноті налічує вже 75 адрес, і рух залежить виключно від темпу роботи команди та наявності продуктів.
Найбільший талант Ірини – це навіть не вміння готувати ідеальні страви, а неймовірний дар організовувати людей навколо добра. Наставництво забирає в неї величезну кількість часу, але вона нічого не тримає при собі: за чотири роки безкоштовно навчила методики приготування ексклюзивної домашньої смакоти понад 600 людей і волонтерських кухонь по всій Україні. Уявіть, скільки вже допомагають ті. А також 14 військових підрозділів (зокрема 36-ту, 35-ту та 128-му бригади), які тепер самі переробляють продукти на фронті. Завдяки цій відкритості утворилася справжня павутинка добра, що розповзлася країною. Усе тримається на величезній мережі помічників. Основний кістяк удома – це вона з чоловіком Сергієм, колишній щоденний помічник-син, молода переселенка з окупованої Херсонщини, яку бережуть від камер заради безпеки її рідних в окупації. Дистанційно працюють справжні янголи тилу: родина Івегешів (близько семи людей, що готують по 500 порцій голубців на тиждень), Вірочка Свереняк із дівчатами, Ганна Монда, невтомні жінки з села Завадка за 40 кілометрів від них, а також сезонні помічниці. Особливе місце в цій історії займають міжнародні далекобійники (зокрема група «Увага»), які часто донатять, та двоє американців без жодного українського коріння, які щопівроку беруть відпустку, приїздять на Закарпаття і залюбки долучаються до готування, придбаваючи дрова та м’ясо.
Попри колосальну підтримку простих українців через донати в соцмережах, Ірина має надзвичайно гордий характер: вона ніколи не піде на компроміси і не стане танцювати під чужу дудку заради чийогось піару, відверто кажучи людям у соцмережах, коли бракує м’яса чи пакетів. І власне на простих українцях, на підписниках, яких у неї близько 80 тисяч, й продовжує нарощувати потужності такий потрібний нині смачний фронт. Волонтерці, що навіть не має відповідного посвідчення, довіряють, бо її звіти завжди надпрозорі, хоч теж забирають купу часу.
Тотальна завантаженість вражає до сліз: ранковий підйом, важка робота майстром погрузки на щебеневому кар’єрі до 17.00, обідня біганина на пошту чи закупівлі, а далі – вечори й ночі біля казанів, спілкування з військовими та всього шість годин сну на добу. Вона давно вже перестала бути просто волонтеркою чи кухаркою. Для сотень бійців Ірина стала людиною, якій пишуть те, чого ніколи не розкажуть ні мамам, ні дружинам – болять страшні кадри з передової, спогади про загиблих побратимів біля присипаних землею тіл. Вона пропускає цей біль крізь власне серце, платить за це нервовою стабільністю, але тримається заради них. Військові часто приїздять до неї у відпустки з різних куточків України – танкісти та штурмовики – просто щоб обійняти, подякувати і залишитися на ночівлю.
Стіни однієї з кімнат завішані понад 70 синьо-жовтими прапорами та понад трьома сотнями шевронів різних підрозділів. Лиш уявіть масштаби її допомоги. Пишається нині, що того обпаленого березня вирішила не ділити на своїх і чужих, не допомагати лише землякам, а всім, без винятку, хто на нулі. А от більше пів сотні подяк лежать у ящиках, бо для них уже фізично немає місця. Ірина не приховує, що дуже хвилюється за сина-курсанта, але переконана, що такі, як він, ніколи не продадуть свої честь і гідність за гроші, що покоління, яке виросло у вільній Україні, принесе справжні зміни, бо за такими офіцерами – майбутнє.
…А після війни ця сталева та непокорена українка візьме наплічник, спальник і разом із чоловіком піде на тиждень у дикі гори на Чорногірський хребет – туди, де немає мобільного зв’язку, щоб просто виспатися. А потім повернеться до родини, поставивши крапку у своїй волонтерській епопеї, яка наближає українську Перемогу. І ще вони завжди чекатимуть у гості тих, з ким навіки зріднила війна.
