Чи не все дитинство малий Іван провів у діда з бабою в селі. Старі з нього мало не пилинки здували. Все, що захоче – бігом реалізовували. Побачив у сусідського хлопчика велосипед – на другий день баба в район погналася автобусом, привезла триколісного… Приїхав дід додому на колгоспному коні – Іван покататися закомандував. Степан навіть пообідати не встиг: тримав малого, щоб не упав з сідла, поки намотував круги двором.
А вже як хлопчина підріс, щовихідних обов’язково їхав велосипедом у село. Там баба з дідом вже лагодили яйця, сметану, молоко… Ще й кілька карбованців мусили дати.
Вам також може сподобатися
Йшли роки, підвищувалися й тарифи. Вже одружений Іван відкрито казав старим, скільки йому треба і на що. Бабця розв’язувала свою хустинку, заховану під матрацом, та простягала «ненаглядному», що просив.
Коли вона тихо відійшла у вічність, Іван, відбувши всю церемонію, перед самим від’їздом не забув натякнути Степану, що привіз на похорон вино, хліб та цукерки. Чекав, поки дідусь не запропонує гроші. Той звично дістав їх з кишені та віддав улюбленцю. Потім, коли дідусеві стало важко самому обходити господарство, потроху збував худобу, різав свині… Тоді Іванко ледь не через день приїздив до нього.
Минав час. Чим більше Степан згинався до землі, тим рідше навідувався до сільської хати онук. Коли ж і зовсім старий залишився лише з котом, Іван хіба бухана хліба раз на два місяці привозив.
У кімнаті впала стеля, бо дах став протікати – тітка з чоловіком підбивали гіпсокартоном. Іванкові – ніколи. Побілити і помити підлогу в хаті – теж дочка старша приїздить. Онук – зайнятий. Ліки привезти та розчистити доріжку взимку, води старому принести – у нього теж часу не ставало. А коли тітка таки вирішила продати хату і перевезти тата в інше село, Іван мовчав. Поки гроші не кінчилися від продажу. Бо і з ним довелося ділитися. Проте вже незабаром почав дорікати тітці, що «проїжджає біля рідної хати і сльозу втирає, сумує»… Та вже й не говорив ні до тітки, ні до діда. Лише кілька разів приїхав до нового місця проживання дідуся, теж щось своє забрати. Чекав Степан свого Іванка, виглядав. Плакав подалі від людських очей. Спочатку виправдовував, мовляв, зайнятий онук, проблем багато, дітей ростить… Потім гнівився, сумував… І якогось дня зовсім зліг.
«Як він до мене живого їхати не хотів, до й до мертвого нехай не приїжджає», – якось сказав старшій дочці. І коли прийшли за ним янголи, так і передала племіннику. А той сказав, що й не збирається. Мовляв, машина поламалася.
Провели старого в останню дорогу рідні й близькі, сусіди прийшли попрощатися. Лише Іван так і не схилив голови перед тим, хто бавив у дитинстві, допомагав робити перші кроки. Хто віддавав йому зароблене та ніколи нічого не просив натомість.
