Ще кілька років тому Володимир Змерзлий керував дроном на передовій, а сьогодні – роботизованою косаркою в парку Малієвецького музею. За цей час його життя кардинально змінилося. Захисник отримав важке поранення, втратив обидві ноги та пройшов тривалу реабілітацію.
Ветеран російсько-української війни розповів, як заново вчився ходити, повернувся до роботи та тепер доглядає кілька гектарів парку, жартуючи, що «літає» на косарці так само, як колись на «Мавіку».
Вам також може сподобатися
Дитинство, яке рано змусило подорослішати
Володимир народився 13 січня 1985 року в невеличкому селі Великий Олександрів на Віньковеччині. Дитинство хлопчика було непростим. Коли йому виповнилося лише вісім місяців, батько забрав його до себе в Ярмолинецький район, де вони мешкали разом із бабусею. У 12 років Володимир втратив батька. Після цього бабусина сестра забрала їх до себе на Одещину.
Там Володимир закінчував школу. Після дев’ятого класу вступив до професійного училища в Одесі, де мав опанувати фах маляра-штукатура-плиточника. Але після того, як він провчився пів року, життєві обставини знову повернули юнака до рідної Хмельниччини. Зрозумівши, що будівництво – то не його покликання, Володимир вирішив опанувати фах електрогазозварювальника. Саме робота з металом припала йому до душі. П’ять років він віддав ковальській справі, створюючи містки, брами та інші художні вироби.
У цей період Володимир уже був знайомий з дівчиною, яка згодом стала його дружиною. «Познайомилися ми на Віньковеччині. Я туди на роботу ходив, а вони з мамою приїжджали буряки сапати. Отак і познайомилися. Вже 18 років разом», – каже Володимир.
Саме дружина, працюючи в музеї в Маліїївцях, запропонувала Володимиру також перейти туди – в охорону. Так вони б змогли ж жити разом.
25 лютого 2025 року Володимир уже був у військкоматі
Ранок 24 лютого 2022 року змінив життя мільйонів українців. Для родини Володимира він також став початком зовсім іншого етапу. Вже наступного дня, 25 лютого, Володимир прийшов до військкомату. Повістки не чекав, каже, вирішив іти добровольцем. Рідні його вибір підтримали.
Хоча строкової служби він раніше не проходив, певний військовий досвід уже мав. У 2017 та 2018 роках двічі проходив місячні навчальні збори.
16 березня 2022 року Володимир потрапив до складу 3 окремої танкової бригади. Спочатку підрозділ направили на Київщину. Там він разом з побратимами боронив аеропорт «Антонов» у Гостомелі. Після того, як українські військові вибили російські війська з північного напрямку, підрозділ перегрупували. У травні 2022 року Володимира направили на Харківщину.
На фронті Володимир був водієм-електриком. Спочатку возив начальника штабу, згодом почав доставляти бійців аеророзвідки на позиції. Поступово залишався з хлопцями і на чергуваннях. Самостійно опанував управління безпілотниками. Згодом став командиром розрахунку.
День, який змінив життя
6 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання Володимир отримав важке поранення. Спочатку йому надали першу допомогу. Потім була евакуація до Харкова, звідти – до Львова. Попереду чекали операції та тривалий період відновлення.
Лікарі намагалися знайти спосіб врятувати хоча б одну кінцівку. Остаточне рішення ухвалювали не один день. «21 день приймали рішення… Британські лікарі приходять, говорять одне, завтра наші лікарі кажуть інше… Стояло питання або ампутувати дві ноги одразу, або одну, а другу спробувати врятувати, але там лише два відсотки, що щось вдасться. Ми порадилися з дружиною, і я кажу: «Краще зразу дві, бо я ще одну операцію просто не витримаю», – пригадує розмову з дружиною захисник.
Після цього на військового чекала реабілітація, яка тривала близько восьми місяців.
«Мені треба було вчитися ходити»
Перші протези Володимир отримав у Львові. Саме тоді почався новий етап реабілітації, бо потрібно було заново вчитися робити те, що раніше здавалося абсолютно звичайним – стояти та ходити. Поруч була родина. Підтримували друзі та побратими, з якими Володимир проходив лікування.
«Мені треба було вчитися ходити. Потім поїхав додому, бо, як кажуть, в рідних стінах набагато легше і відновитися, і морально відійти від того всього. Так потроху ставав і вчився ходити. Спочатку було складно, зараз вже на рівному більш-менш ходжу, але бігати ще не можу», – з усмішкою каже Володимир.
Повернення до роботи
Навесні 2025 року директорка Малієвецького обласного історико-культурного музею Анастасія Донець запропонувала Володимиру повернутися до роботи. І так у квітні 2025 року він знову став частиною команди музею.
Спочатку Володимиру доручали нескладні завдання, які можна було виконувати сидячи: ремонтувати замки, склити вікна та робити іншу дрібну побутову роботу. Згодом у музеї завдяки допомозі волонтерів з’явилася спеціальна роботизована косарка. Керування нею взяв на себе Володимир.
«Тепер я на ній по маєтку літаю, як колись на «Мавіку», – з усмішкою каже Володимир. – Доглядаю десь 3-4 гектари парку. Що можу зробити сам – роблю, а де складно – прошу друзів підсобити», – додає Володимир Змерзлий.
Ольга КОЦУПЕЙ.
