Віталій Гнипель ріс у багатодітній сім’ї. Він мав старшого брата Сергія та молодшу сестру Тетяну. Мати Ольга Миколаївна працювала фельдшером в рідному селі Луговому на Поділлі, потім десять років – медсестрою в обласному протитуберкульозному диспансері. Звідти й вийшла на пенсію за вислугою років. Але сидіти склавши руки жінка не могла – поїхала на заробітки до Німеччини. Доглядала за літніми людьми. Вчергове після короткої відпустки Ольга вирушила за кордон перед новим, 2022 роком…
«Віталик закінчив Жмеринське професійно-технічне училище, здобув спеціальність провідника пасажирського вагону, – розповіла мама. – Але за фахом так і не працював: після строкової служби його взяли до будівельної бригади, з якою зводив різні об’єкти, робив ремонти будинків, шкіл тощо. Мав золоті руки. Що вдома поламалося – завжди полагодить».
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Сергій з Віталієм одразу ж вирушили до військкомату. Але добровольців тоді було дуже багато, тож їх відправили додому, сказали пройти медкомісію і чекати.
«До мене ж приїхали невістка і дочка з дітьми. Залишилися на якийсь час. Але всі дуже сумували за домом, тож невдовзі зібралися і поїхали. А я вже мусила добути свій контракт. Повернулася в Україну в липні 2022-го. І вдома сниться мені сон, в якому Віталик просить запам’ятати числа 2.09.22. Як виявиться пізніше, саме в цей день він отримав повістку…» – поділилася спогадами мама.
Навчання хлопець проходив на Житомирщині, служив в 77 окремій аеромобільній бригаді.
«У жовтні ми провідали його на навчанні. Поїхали до лісу. Я назбирала жолудів, посадила вдома. І зараз в мене ростуть Віталькові дуби…» – каже Ольга Миколаївна.
Ще на строковій службі Віталика називали «Наполеоном» через малий зріст та старший вік серед солдатів. Тож цей позивний залишився з ним і під час війни. З січня 2023-го вже виконував бойові завдання на Бахмутському напрямку. Пройшов Соледар, Красну Гору, Парасковіївку…
«Цілий місяць їх ніхто не міняв на позиції. І дуже сильні морози були. Але він ще малим казав, що «кальоний», тобто загартований. Витримав. Змінили їх 31 січня, дали з тиждень відпочити. І знову – на завдання. Вже в район Богданівки, теж під Бахмутом.
28-го лютого я була в церкві. Знаєте, в мене зламалася свічка. А першого березня мало не втратила вдома свідомість: раптово підкосилися ноги. Я схопилася за ліжко, лягла. Було дуже недобре. Як потім розповість побратим сина, саме в цей час Віталик загинув.
…У тому окопчику він сидів скраю. Хотів закурити, але не встиг – почався мінометний обстріл. Навпроти нього був Марк. Син кинувся на нього і прикрив своїм тілом. Уламок міни потрапив у голову, Віталик загинув миттєво», – досі не може змиритися з втратою мама.
Поховали Захисника на Алеї Слави в Хмельницькому. А коли хлопці приїхали на першу річницю загибелі Віталика, Ольга Миколаївна сказала їм, що хоче купити дрона. З цього і почався волонтерський шлях мами Героя.
«Дрона назвали «Наполеоном». Він добре відпрацював на Херсонському напрямку. Потім були старлінки, тепловізори… Хто звертався, якщо в мене була можливість – допомагала. І побратимам сина, й іншим, яких навіть не знала», – каже вона.
Минулого вересня у жінки помер тато. У батьківській хаті залишилася сама мама, за якою потрібен був постійний нагляд. Порадившись з нею, Ольга Миколаївна запропонувала односельчанам плести маскувальні сітки в цьому будинку. І мамі розрада серед людей, і в теплі робота краще ведеться, бо є конвектор. Адже в Луговому сільський клуб не обігрівається, школи нема…
«Так торік восени ми почали плести маскувальні сітки. Зробили рамку, на неї натягли сітку. Першу закупку тканини я зробила за власний кошт і купила ножа, щоб швидко розрізати матеріал. Потім донатили і односельчани, і хто знає мене… І сама купую. Багато допомагає наш священник, отець Роман, який і надихнув на цю потрібну справу, бо в якийсь момент не вистачало рук. Взимку більше людей приходить, а коли багато роботи, то хоч на годину-дві-три йдуть плести. Хто скільки може і коли кому зручно. Хтось йде в першу зміну, хтось – у другу.
Основа має 200 метрів завдовжки і шириною дев’ять. То ми таких вже п’ять сіток сплели. Це близько тисячі метрів погонних», – каже волонтерка.
Через пів року після тата померла мати Ольги Марцехи, але робота в хаті продовжується. Коли треба щось відремонтувати, перенести, приходять на допомогу чоловіки. Плетуть здебільшого лише жінки. Готові сітки доправляє Захисникам отець Роман, забирають самі бійці, волонтери.
«І ця робота не буде припинятись, доки вона буде необхідною, – стверджує волонтерка. – Доки не настане наша Перемога. Скільки буде потрібно, стільки будемо плести. Мій син ніколи своїх побратимів не підводив, і тепер я маю також їх підтримувати».


















