Імена змінено на прохання родини. Решта — правда. Задокументована, підтверджена, жива.
Наталя дізналася в четвер, о другій дня. Зателефонував побратим — не той, що вийшов у березні, інший, пізнішого обміну. Він сам ледве говорив. Сказав: «Я був поряд. Я бачив. Мені треба було вам сказати». Вона сиділа на кухні ще годину після того, як поклала трубку, і дивилася на чашку чаю, що встиг охолонути. Вона не пам’ятала потім, що відповіла. Чашка простояла там до наступного ранку. Вона просто не могла до неї доторкнутися. Не могла — і не хотіла.
Вам також може сподобатися
Василеві було тридцять чотири. Загинув у російському полоні через сім місяців після захоплення — так стверджують двоє звільнених побратимів, які були там. Тіло не повернули. Де поховано — невідомо. Офіційний статус «загиблого» Наталя ще тільки оформлює: за статтею 46 Цивільного кодексу суд може визнати особу померлою в небезпечних обставинах — за наявності свідчень очевидців.
Він пішов у лютому двадцять другого. Не добровольцем навіть — просто прийшов у частину й сказав: «Я тут». Будівельник із Херсонщини, який за своє коротке мирне життя встиг збудувати чотири будинки — усі в рідному селі, для людей, яких знав із дитинства. Великий, спокійний, мовчазний до пори. Коли сміявся — чути було на весь подвір’я, і сусідська дитина щоразу прибігала подивитися, бо казала: «Дядько Вася сміється як свято».
Наталя познайомилася з ним на весіллі спільних друзів. Він весь вечір сидів у кутку й нікуди не рухався. «Я думала — соромиться, — каже вона. — А він просто чекав, поки всі потанцюють, щоб іти додому. Він не любив гамору». Вони прожили разом дев’ять років. Вона досі не знає, яку пісню він насвистував щоранку на кухні. Знала завжди, а тепер забула — і це найбільше, що болить.
Донька Мар’яна народилася, коли йому було двадцять вісім. Він навчив її свистіти раніше, ніж читати. «Тато казав: свистіти — важливіше», — розповідає вона серйозно. Їй зараз шість. Вона ще не знає, що «загинув у полоні» означає назавжди.
Василь опинився в полоні восени двадцять другого, під час відступу. Наталя через три тижні отримала фотографію — з тих, що росіяни самі викладають у мережу, щоб показати: взяли живим. На фото він стояв із піднятими руками, у розірваній формі. Дивився в камеру. Вона переглядала цю фотографію сотні разів, шукаючи в його очах щось, що сказало б їй: я добре. Нічого не знайшла. Але й страху не побачила. Це вона теж запам’ятала.
Потім — сім місяців тиші. Листи. Запити. Координаційний штаб. Червоний Хрест — звідти відповіли, що не мають доступу до місць утримання на території росії. Правозахисники. Адвокати. Жінки, які так само чекають і так само пишуть листи в порожнечу.
Відповідь прийшла не через листи. Ще в березні зателефонував один із побратимів — щойно вийшов через обмін, ще з лікарні, ще до того, як переклали у відділення. Лікарі не дозволяли говорити багато. Сказав тільки одне: Василь тримався. До останнього. І замовк. «Він не зламався. Я це знаю точно», — каже Наталя. Не запитально. Не з надією. Просто — знає.
ООН у серпні двадцять шостого підтвердила: сто двадцять дев’ять задокументованих страт українських полонених із початку повномасштабного вторгнення. Омбудсман Лубінець назвав шістсот дев’яносто п’ять офіційно задокументованих форм тортур. Побиття важкими предметами. Електрошок — до вух, до пальців, до геніталій. Стресові пози вісімнадцять годин поспіль із фізичним покаранням за будь-який рух. «Перукар» — процедура, під час якої навмисне різали шкіру на голові, а на крик відповідали струмом. Понад сімдесят відсотків звільнених повідомили про сексуальне насильство як форму тортур. Свідома відмова у медичній допомозі навіть важкопораненим. ООН кваліфікувала все це як злочини проти людяності згідно з координованою державною політикою.
Наталя читала ці звіти. Усі. До останнього рядка. «Я мусила знати, що з ним було, — каже вона тихо. — Навіть якщо це страшно. Особливо якщо страшно. Він не відвертався від страшного — і я не маю права».
Тіло не повернули. Омбудсман верифікував сто вісімдесят шість місць утримання на території росії й окупованих територій — і жодне з них офіційно не підтвердило факту перебування Василя. Так буває: людина є в полоні, людина гине в полоні, а ворожа система робить вигляд, що такої людини там ніколи не було. Дві тисячі сто дванадцять українських полонених уже отримали вироки — від двадцяти років до довічного. Омбудсман Лубінець назвав це окремим воєнним злочином. Наталя знає цю цифру напам’ять.
Вона зараз веде ще одну війну — паперову. Без тіла «загиблим» Василя може визнати суд — за статтею 46 Цивільного кодексу, якщо є свідчення про обставини, що загрожували життю. Вона зібрала нотаріально засвідчені свідчення обох побратимів, довідки з частини, усе, що вимагає процедура. Рішення суду дасть Мар’яні право на пенсію у зв’язку зі втратою годувальника. «Ти воюєш за те, щоб твій чоловік, якого вбили, мав хоча б папірець», — каже вона. І одразу: «Вибачте. Це звучить гірше, ніж я хотіла».
Мар’яна намалювала татові листа. Вона ще пише літери в різні боки — деякі дзеркально, деякі взагалі схожі на щось своє. Наталя зберегла той листок у шухляді, де він лежить разом із фотографією з весілля й квитанцією на будматеріали, які Василь купив за тиждень до того, як пішов. Збирався рити криницю сусідам. Так і не зробив.
«Він не встиг стільки всього, — каже Наталя. Мовчить. — Але все, що залишив після себе — було справжнім. І в цьому — його перемога над часом. Хоч у самого його, часу, було так мало… Але він прожив його так повно, що вистачить на ціле покоління пам’яті».
Вона досі не пам’ятає, яку пісню він насвистував на кухні. Іноді вночі їй здається, що ось-ось згадає. Прокидається — і знову не пам’ятає. Зате Мар’яна свистить. Дуже голосно, зовсім без мелодії — просто свистить, і все. Наталя її не зупиняє. Нехай свистить.
