Тетяна Миколаївна – з династії педагогів. Дідусь викладав у профтехучилищі. Мама була вчителькою математики, батько – німецької і французької мов. Вчителювали рідна тітка, сестра. Сама ж жінка свій педагогічний шлях розпочинала з викладання у молодших класах, вела уроки історії. Саме цей досвід вважає дуже потрібним саме зараз, коли доводиться жити і працювати, залишивши рідний дім у Нью-Йорку. Нині він – в окупації.
Саме працюючи у школі, з 1997 року Тетяна Красько разом з вихованцями почала досліджувати історичну назву рідного селища. Навіть написали невеличку наукову роботу в Малу академію наук. Зібраними матеріалами про український Нью-Йорк поділилися зі студентами та науковцями кафедри історії Донецького університету, куди викладачку з її ученицею запросили виступити.
«У 1951-му році його перейменували в Новгородське. Але багато людей, особливо старожилів, продовжували його називати Нью-Йорком, – почала свою історію жінка. – Розпочату роботу я продовжила й коли 2010 року перейшла працювати в селищну раду секретарем. Познайомилися з місцевими краєзнавцями, директоркою музею в Торецьку, дідусем-активістом Євгеном Шильніковим, який переймався цією темою. Багато допомоги саме з архівними документами надав Віктор Ковальов: вивчав, як розвивалося селище, коли там з’явилися німці, яка промисловість діяла… Ми навіть мріяли створити музей Нью-Йорка».
Чому Нью-Йорк? За словами Тетяни Красько, достеменно невідомо. Існує три легенди про походження назви. Пов’язані вони з німцями, які колись тут жили і розвивали підприємництво. Хтось із них колись був в Америці, і там так сподобалося, що вирішив щось подібне відтворити на Донеччині.
«На початок XX століття тут був поштамт, готель, палітурна майстерня, ювелірна майстерня, телефонна станція… Наші краєзнавці знайшли карту початку XIX століття. На ній була позначка «Нью-Йорк ток», тобто млин. І дійсно, колись підприємець Унгер побудував тут цегляні заводи. Робили черепицю з клеймом «Нью-Йорк». А за іншою легендою, у когось з місцевих підприємців була дружина з Нью-Йорка. І вона так сумувала за батьківщиною, що він, розбудовуючи населений пункт, назвав його Нью-Йорк», – розповіла жінка.
У кабінет жінки люди почали приносити експонати для майбутнього музею Нью-Йорка: черепицю, якісь речі з німецькими написами, фотографії з трудових книжок із записами «Нью-Йорк». Насправді їх було дуже мало, бо селище зазнало три хвилі переселення, багато було знищено.
Вперше «руській мір» прийшов у селище 2014-го. «Поліції не було, прокуратури не було, СБУ не було… – пригадує той час пані Тетяна. – Ми, як влада, залишалися. У квітні під час звичайної сесії голова повідомив, що є розпорядження міського голови Торецька, якому підпорядковувалося наше селище, щоб 9 травня вивісити на всіх установах червоні радянські прапори. І одна з депутаток, директорка школи, зауважила, мовляв, у нас є закон про державну символіку, ми державні установи, тому прапор України знімати не будемо, вішати червоні прапори не будемо.
Тоді вперше зал розділився. Хтось почав говорити про Новоросію. Ми сказали, що нема такої держави і щоб припинили цю тему. А наступного дня до нас прийшли озброєні люди. Невдовзі вони зняли український прапор з селищної ради. Склали і поклали на стільчик. Натомість повісили прапор невизнаної республіки Новоросія. Коли вони пішли, я зауважила, що ми державний орган і не маємо сидіти ні під яким, крім українського, прапором. А вранці прийшли на роботу – того прапора нема. Хтось з місцевих мешканців його зняв і повернув прапор України. Тоді поверх нього ми повісили прапор Торецька, щоб прикривав. Щоб не так кидався у вічі.
Коли в селищі заговорили про референдум, керівник одного з наших підприємств запропонував: щось маємо робити. Ми написали лист на СБУ від селищної ради, просили надати допомогу, підтримку. Відправили його потягом, і хтось у Києві цей лист зустрів і відправив.
Жодної відповіді ми не отримали, тож взялися друкувати листівки із закликом не йти на референдум. Це була дуже важка, незрозуміла ситуація: не знаєш, хто свій, хто чужий. І захисту ж ніякого нема. Ще з одним чоловіком, якому довіряла, взялися вночі розклєювати листівки. Для мене це була така страшна ніч! Мені було тоді 39. Вийшла з квартири о другій ночі, думала – всі сплять. І тут бачу – якісь люди ходять, автівки їздять. Зараз розумію, що це вони готували референдум. Вішала ці листівки на кожний під’їзд, на кожну багатоповерхівку. Боялася кожної машини, перехожого. Обходила, ховалася. Додому зайшла о шостій ранку. А коли о восьмій йшла на роботу, на жодному під’їзді листівок вже не було…»
На референдум жінка не ходила. Каже, що потім пошкодувала – не має жодного фото з того заходу.
Торецьк наші бійці звільнили 21 липня 2014 року. Повернулися правоохоронці, почали працювати суди, відновили роботу державні служби. Військові залишалися поруч і забезпечували безпеку. Всі почали працювати в звичному режимі, наскільки це було можливо. «Ми надавали людям допомогу, облаштовували укриття, бо до нас прийшла війна, – розповідає Тетяна Миколаївна. – Обстріли тривали до 2017-го. Вже потім стало більш-менш тихо. Вперше ми прийняли рішення про перейменування селища в 2016 році. Але Верховна Рада не погодила. Через п’ять років нам таки вдалося довести, що це історична назва. І нарешті стали називатися Нью-Йорком.
Я пропрацювала в селищній раді до 2021-го. До децентралізації. Коли ж селище увійшло до Торецької громади, зайнялася тим, що дуже цікавило. Ми створили історико-культурний центр «Український Нью-Йорк». Відреставрували одну з німецьких будівель. Працювали на волонтерських засадах. Я очолила громадську організацію, яку разом з однодумицями почали розвивати».
Війна, за словами жінки, в Нью-Йорку почалась ще в січні 2022 року. Тоді знову почалися обстріли. Але до них ставилися звично, бо вже пережили щось подібне.
«Ще в січні під час одного з круглих столів я зверталася до нашої центральної влади з питаннями: а що буде? Чи є план евакуації? – каже жінка. – Вони ж казали, що я нагнітаю обстановку. А 24 лютого я прокинулась – довкола гриміло, стріляло. В телефоні побачила промову путіна про початок сво. Зібрала речі – нове і більш-менш цінне. Зателефонувала родичам. Разом з племінником поїхали заправили автівку. Заїхали в наш центр, забрали з виставки фотографії дівчат військових, експонати, подарований батальйоном «Волинь» герб України, прапор, техніку і перевезли в безпечніше місце. Переїхала до мами, яка жила у власному будинку, там було трохи тихіше. Але не було сумнівів, що треба виїжджати.
Попервах волонтери надсилали нам гроші, ми закуповували лопати, ковдри – все, що було в продажу. Розподіляли ці всі товари між людьми, які знову облаштовували підвали. Я постійно просила: «Мамо, треба їхати». А вона не хотіла: «Це моя хата, я буду тут».
Через місяць Тетяна разом з племінником, сестрою і мамою переїхали в Миргород. Тут залишаються і по сьогодні. «На Полтавщині зустріла людей з Нью-Йорка, дівчат, з якими була знайома з дитинства. І ми відновили роботу нашої громадської організації «Студія громадських жіночих ініціатив». Спочатку займалися гуманітарними питаннями, надавали психологічну допомогу, працювали з сім’ями загиблих. Потім зосередилися на підтримці жінок, ВПО, людей з інвалідністю. У нас хороша співпраця з місцевою владою. Вони нам навіть приміщення в Миргороді надали. У нас є спілка «На лінії зіткнення». Реалізовуємо проєкти зі збереження локальної ідентичності. Беремо участь в робочих групах різного рівня, де обговорюються державні стратегії. Я – членкиня виконкому Миргородської міської ради. Тож тримаю руку на пульсі життя мешканців краю, їхніх потреб», – каже жінка.
За Нью-Йорк наші хлопці довго боролися, вели дуже важкі бої. Рашисти змогли захопити його лише у серпні 2024-го. «Бачила свій будинок на фотографіях: без двох під’їздів, він вигорів весь. А маминого будинку нема на жодній світлині, на жодному відео. І коли я у знайомих військових запитала, чому нема, сказали – тому що вже нема нічого», – не може стримати сліз Тетяна Красько.
Чи знайде сили повернутися додому після Перемоги України, жінка навіть не знає. Вона дуже любить рідну Донеччину, але пів століття життя вже пройдено. Та й підтримки від держави мешканці окупованих територій не мають, стверджує вона. Але Тетяна намагається поки не думати про це. Робить все, щоб жити далі, допомагати іншим. Та дуже чекає, коли нашу країну залишить останній окупант.

















