«Треба відвезти хлопці – і зразу додому», – переконував дружину, адже ж та розуміла: йому вже у відпустку, а він, як мовиться, рветься виконати понаднормове завдання, бо побратими попросили. А на ранок батькові слова з телефонної слухавки дощенту зруйнують увесь її світ.
Ховали Сергія Заковоротнього в день народження його матері у рідній Василівці, що на харківській Вовчанщині. Того самого дня, коли обіцяв приїхати й привітати її особисто. П’яти місяців і дев’яти днів Герой не дожив до десятої річниці власного весілля. П’яти місяців і двох тижнів – до тридцятиліття, яке дружина вже готувала потайки. Не буде більше відпустки на морі, яку планували з двома діточками. Не буде другого поверху в домі, що так наскрізно пропахнув щастям. Бо власне й дому вже нема.
Вам також може сподобатися
Сергій був із тих, хто не вміє всидіти на місці. Будував, орав, полював, майстрував… Тямущий і роботящий. Запальний, бо надміру справедливий. Веселий, постійно в русі: приїде – і одразу від порога: «Поїхали кудись». Крутився, як білка в колесі: із бригадою зводив будинки – і на Закарпатті, і вдома, – а між тим обробляв свої п’ятнадцять гектарів і ще й у тестевому фермерському господарстві активно підсобляв. Тримали бройлерів, по яких приїздили аж із Харкова. Любив техніку й мотоцикли.
Познайомилися Ліля з Сергієм у Вовчанську, обом було років по вісімнадцять-дев’ятнадцять. Побачив її в клубі – і не наважився підійти. Тож написав у соцмережах. Стосунки розвивалися стрімко, на Новий рік уже познайомилися з батьками, а наприкінці квітня закоханий зустрів обраницю з навчання на площі Вовчанська з квітами й каблучкою.
Побралися 20 серпня 2016 року, вона вже носила під серцем Ангеліну. Бабуся віддала молодим свій великий двір: будуйтеся, починайте щось. Фундамент і цоколь звели за подаровані на весіллі гроші, а хата зросла за два роки.
…Двадцять четвертого лютого 2022-го Сергій розкидав уночі в полі добрива, коли в домі заходив ходором залізний дах. Ліля відчинила вікна, що виходили просто на кордон, і побачила заграви. За хвилину – дзвінок: «Ліля, бери Ангеліну, спускайтесь у підвал». Вісім місяців окупації просиділи в її батьків, за два будинки від власного, і вижили з того, що самі зростили й вигодували. Орки навідалися до будинку раз: забрали зброю (Сергій був затятим мисливцем). «Она вам уже нє нужна», – винесли свій вердикт. А вони мовчали про головне – що в родині воює брат. Коли Вовчанськ звільнили, свої ж хлопці порадили: кордон поруч, тут життя не буде, їдьте.
У Житомирі прожили вісім місяців. Він влаштувався на завод, вона – агрономом, за фахом. А на Великдень приїхали до Харкова привітати її маму – і побачили місто, яке вже оживало. «Давай повертатися», – втішено підсумував справжній чоловік. Облогували ж землі, усе просило рук. Повернулися. Він ставив на в’їздах оборонні споруди, заливав, натягував дроти. 18 червня 2024-го народився Назар. А Сергій усе частіше розгортав карту й дивився, як лінія повзе ближче.
«Якщо я не піду – вони будуть отут, у нас удома», – констатував якось. 23 січня 2025-го пішов до військкомату разом із батьком. Удвох, плече в плече: батько водієм, син сапером артилерійського дивізіону Національної гвардії. Виконували завдання на Донецькому й Добропільському напрямках. Серед побратимів Сергій швидко здобув беззаперечний авторитет: не ухилявся від наказів і йшов туди, де був найбільше потрібен. Дістав відзнаку «За оборону України» і статус ветерана війни – ще не маючи й тридцяти. Новий рік зустрічав на позиції, а Ліля з немовлям – у лікарняному боксі. «Так невдало рік починається», – ремствувала. «Що ти прикметам віриш, собі голову заморочуєш? Я скоро приїду, все буде нормально», – заспокоював.
Востаннє вона бачила чоловіка на своє тридцятиліття, наприкінці січня: відгуляли з друзями й кумами, як належить. 4 лютого його викликали назад – людей не вистачало. Мав приїхати 14 березня. Була ще контузія після обстрілу на виїзді з позиції, і Ліля просила лягти до лікарні, прокрапатися. Та він категорично відмовлявся, мовляв, проблююсь – та й пройде.
…Того вечора вона була в Києві – вчилася домедичної допомоги, бо саме влаштувалася в організацію, що виїздить на евакуацію. Домовились: у п’ятницю вона повертається, він приїздить, а в суботу день народження в його мами. Розмова була найзвичайнісінька. У цьому «найзвичайнісінька» тепер найбільше болю.
…Вивіз. Ротацію підрозділу забезпечив, завдання виконав – і вранці 11-го вертався. Ворожі дрони чекали при дорозі: піднялися, пропалили броню й пустили газ. «Це лічені секунди», – розкажуть потім побратими. «Дихнув, – не знають стримку сльози, – і не видихнув. Їх шукали дронами, капітан помчав назустріч, знайшли аж за якийсь час. Одні кажуть: якби хтось проїжджав і зупинився – могли б урятувати. Другі кажуть: ні. Батько тоді ще нічого не знав: питав у командування, чи повернулися хлопці, а всі мовчали. Тільки коли сказали їхати – зрозумів. Відкрили мішок…» Свекра після загибелі сина зі служби списали. А Лілин батько, який пішов на фронт услід за зятем, служить у Дніпрі й досі».
Обручки не могли знайти. Ліля шукала вперто, бо знала, що мусить бути, і сказала прямо: не знайдете – поїду шукати сама. Знайшлася в бронежилеті. Там, де серце. А поруч із нею – шеврон, який вона подарувала чоловікові на Валентина, з написом: «Я тримаю тебе в кишені біля серця». «Ти чого його ховаєш?» – спитала колись. «Ти почитай, що там написано і де вона має бути». Свекор пояснив уже потім: обручку чоловік знімав щоразу, як вантажили боєприпаси, боявся, що зачепиться і вирве палець. І ховав завжди туди ж.
…Назарові було рік і вісім місяців. Він щодня показує пальчиком на фотографію і каже: «Тато». У малого батькові губи, вуха й очі і той самий погляд: «Буває, дивиться на мене – а я думаю, що то чоловік стоїть». Мати боїться одного – щоб не забув. Бо Ангеліна точно пам’ятатиме: їй дев’ять, вона вдалася в тата вдачею – така сама непосидюча і смаглява, як він. Ліля плаче ночами, бо вдень не можна: побачить старша – заплаче й вона, а малий одразу лізе: покажи лице. «Буває, аж запах його чую, – зізнається. – А буває, що серед звичайного дня раптом стрельне, і я мчу на цвинтар. Просто мовчки посидіти».
У липні вдова подала до Офісу Президента петицію про присвоєння чоловікові звання Героя України посмертно. І тримається за те, що він у неї вірив і вмів підняти одним словом: «Я знаю, що ти зможеш». А на випадок, який таки настав, лишив їй настанову: «Ти сильна. Ти впораєшся». Тепер мусить бути двом дітям і мамою, і татом. Мусить здержати-витримати те, у що він вірив. Така жорстока примха у війни.
Петицію про присвоєння Захиснику звання Героя України можна підписати за QR-кодом: https://petition.president.gov.ua/petition/266612?fbclid=IwY2xjawUN5vpwZG9mBWV4dG4DYWVtAjEwAGJyaWQRMTMxekttOUxWeG9WTkVCelFzcnRjBmFwcF9pZBAyMjIwMzkxNzg4MjAwODkyAAEejFkIyLZLCXW3rwKO7O98QpLbMt_2RwW5UMdeu7YSZwVmwRmb_lbNc0ncahw_aem_sWr4ZwUlU8MvS54cmJtX_A
